Павлу Мовчану - 85!
"Перед Словом усі рівні. Слово не субординує й не субординується. І найперший можновладець, і найпослідущий злочинець урівнюються Словом, бо змушені послуговуватися однією мовою. Перед Словом рівні, як і перед світом: перед небом, землею, сонцем. Але в кожного свій промінь, у кожного своє осоння. Одні гріються, інші мерзнуть, а треті згорають. І рівність виявляється умовною, позаяк у кожного своя доля, свій земний строк"
(Павло Мовчан. Мова - явище космічне/ Павло Мовчан. Вертикаль слова. К. 2022).
ПСАЛОМ
Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
топтати цей ряст і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена -
полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу, схили своє вухо
і шепіт згасаючий ще раз прослухай:
- Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того, що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я - суть порох, то й ти є ніщота,
лише неспівмірна із нами скорбота.
(Павло Мовчан. З поеми "Іменники" / Павло Мовчан. Серцевина. К. 2015).
Павло Мовчан, якому оце сягнуло на високосний ювілей, один із дивних пізніх класиків української літератури. Дивних тому, що дебютувавши 1962, не дуже то вписався у когорту літературних шестидесятників. Його прийом у Спілку 1972 і Шевченківська відзнака 1992 в колі инчих премійованих тільки потвердив очевидне, - є поети, які не вписуються у жодні поколіннєві рамці й приречені усе творче життя перебувати у естетичній самоті.
Мовчан і досі активно слідкує за літературним процесом, намагаючись на нього якщо не впливати, то хоча б стримувати його від повного обезличення. Що не означає, що Мовчан не помиляється. Він є живим учасником процесу, якому хоче надати світоглядно чітких і естетично виважених орієнтирів.
Це трудний хрест, і трудна доля. Це історія, яка веде свій лік від біблійного Мойсея до нашого Франка. І лише вписання своєї біографії в політичну кон'юнктуру нововідродженої державної ходи, що не додало йому прихильників, але й не відняло симпатиків, дозволило Мовчану зберегти себе як поета і мислителя і зафіксувати, бодай частково, поле літературного впливу. Принаймні, в одному зі своїх віршів 2008 ("Епістолярне") є заявлене власне дистанціювання від політичного і естетичного флюгерства, якого Мовчан ніколи не сприймав і не прийме.
І хоч поет не став глашатаєм нової доби, але зберіг за собою право "вето", недопускаючи крайнощів, які можуть привести до остаточної профанації Слова.
Шляхетський чин у варварську епоху.
Євген БАРАН
(Павло Мовчан. Мова - явище космічне/ Павло Мовчан. Вертикаль слова. К. 2022).
ПСАЛОМ
Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
топтати цей ряст і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена -
полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу, схили своє вухо
і шепіт згасаючий ще раз прослухай:
- Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того, що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я - суть порох, то й ти є ніщота,
лише неспівмірна із нами скорбота.
(Павло Мовчан. З поеми "Іменники" / Павло Мовчан. Серцевина. К. 2015).
Павло Мовчан, якому оце сягнуло на високосний ювілей, один із дивних пізніх класиків української літератури. Дивних тому, що дебютувавши 1962, не дуже то вписався у когорту літературних шестидесятників. Його прийом у Спілку 1972 і Шевченківська відзнака 1992 в колі инчих премійованих тільки потвердив очевидне, - є поети, які не вписуються у жодні поколіннєві рамці й приречені усе творче життя перебувати у естетичній самоті.
Мовчан і досі активно слідкує за літературним процесом, намагаючись на нього якщо не впливати, то хоча б стримувати його від повного обезличення. Що не означає, що Мовчан не помиляється. Він є живим учасником процесу, якому хоче надати світоглядно чітких і естетично виважених орієнтирів.
Це трудний хрест, і трудна доля. Це історія, яка веде свій лік від біблійного Мойсея до нашого Франка. І лише вписання своєї біографії в політичну кон'юнктуру нововідродженої державної ходи, що не додало йому прихильників, але й не відняло симпатиків, дозволило Мовчану зберегти себе як поета і мислителя і зафіксувати, бодай частково, поле літературного впливу. Принаймні, в одному зі своїх віршів 2008 ("Епістолярне") є заявлене власне дистанціювання від політичного і естетичного флюгерства, якого Мовчан ніколи не сприймав і не прийме.
І хоч поет не став глашатаєм нової доби, але зберіг за собою право "вето", недопускаючи крайнощів, які можуть привести до остаточної профанації Слова.
Шляхетський чин у варварську епоху.
Євген БАРАН
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
