реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД
Грузинський чай кохання
17-Січ-18 921 1.0 0
Згадується одна історія зі студентських років...

Якось весь гуртожиток сколихнула звістка про те, що в наш інститут вступив грузин. Подія ця була неабияка, бо наша альма-матер була не надто «інтернаціональною». Навчалося в нас кілька росіян та білорусів. Ще, можливо, були угорці та чехи із Закарпаття, але в їхніх паспортах значилось: українець.

Отже, вступ до нашого інституту грузина став цікавою подією. А ще виявилося, що оселиться він у нашому гуртожитку.

Кавказці – народ вродливий, і тому появи Рубена (так звали цього грузина) особливо чекали дівчата.

Але вони були розчаровані... Біля дверей прохідної з’явився низенький, кривоногий, лисий, вирячкуватий чоловік і ламаною російською мовою відрекомендувався черговій:
– Рубен Путкарадзе. Паступил у ваш институт, буду жит у вашем общежитиї.
– Харашо, – стримано відповіла чергова.

Рубена підселили в кімнату, де мешкав староста гуртожитку. Про добродушність і щирість кавказців ходили легенди, тому хлопці сподівалися, що Рубен стане для них приятелем. Але незабаром їм довелося змінити свою думку. Рубен не вдався ні обличчям, ні душею. Кожного тижня йому з Грузії приходила посилка. Велика за розміром, вона містила в собі всякі екзотичні фрукти та духмяний чай. Але грузин волів викинути погнилі після довгого лежання мандарини, аніж поділитися ними з хлопцями, які мешкали разом із ним.

Гуртожиток – велика сім’я. Про скупердяйство Рубена за якийсь місяць знали всі. Слава скнари тягнулася за ним, як шлейф.

Сонце в цей день прокинулося чомусь надто рано. Воно яскраво світило у вікно й не давало доспати Рубенові. Він невдоволено прокинувся. У кімнаті нікого, окрім нього, не було. Сьогодні ж неділя – усі роз’їхалися по домівках. А його дім далеко. Грузинові стало чомусь дуже сумно. Захотілося побачити батька й матір. До літніх канікул довго чекати, а швидше ніяк не вирвешся.

Він одягнувся, узяв чайник і попрямував на кухню...
Сонце вже нахабно і яскраво залазило у вікно, а в його променях купалася дівчина в золотій короні. Сонце коронувало її. Воно гладило дівоче волосся, очі, губи, вигин шиї.

Хлопець отетерів. Він ніколи не бачив такої краси. Або просто не помічав досі.
– Здрастуйте, – ледь чутно промовив Рубен.
– Доброго ранку, Рубене, – відповіла красуня.
– Ти откуда знаєш, как меня зовут? – здивувався хлопець.
– А хто ж не знає єдиного на весь інститут грузина? – відповіла дівчина, усміхаючись.

Ця усмішка, ніби тоненька стріла, уколола його в серце.
– Ай! – зойкнув Рубен, відчувши фізичний біль.
– Що з тобою? – занепокоїлася дівчина.
– Твая улибка принесла мне физическую бол в серце.
– Недаремно ж кажуть, що серце – шостий орган чуття.

Закипіла вода в чайнику, але Рубен цього не помітив.
– Вода кипить, – зауважила дівчина.
– Как тебя зовут? – спитав Рубен.
– Марія. Бувай здоров! – кинула й вийшла.

Марія. Діва Марія. Вона справді з’явилася йому, як божество. Відтоді він думав лише про неї. Під час випадкових зустрічей вона усміхалася тим усміхом, що спричинює сердечний біль, і вигукувала:
– Привіт, Рубене!
– Привіт! – відповідав він і не спроможний був промовити більше ні одного слова.

Рубен часто заглядав у дзеркало й визнавав, що він далеко не красень. У порівнянні з Марією він просто потвора. Але й у потвори є серце, думав хлопець, воно болить і мучить.
І він відважився – постукав у двері її кімнати.
– Мария, можна тебя?
– Що трапилось, Рубене?
– Мне нужно с тобой пагаварит. Зайди ко мне.

У Рубеновій кімнаті вони залишилися самі.
– І що ти хотів мені сказати?
– Панимаєш, я люблю тебя. Кагда вижу тебя, серце балит. Я схожу с ума... Ти лучшая із всех. Я не умею красиво гаварит, но я тебе скажу, что никто не знал такой любви, как я.
– Рубене, ти сам не усвідомлюєш, що говориш.
– Я всьо усвидомлюю. Я люблю тебя. Я хочу, чтоби ти вишла за меня замуж.
– Узавперш, такі справи так швидко не вирішують. Потім, я не так вихована, щоб виходити заміж за першого ліпшого. Далі, усім відомо, який ти скупий, а я зневажаю цю рису в людині! – вона підвелася й вийшла з кімнати.

Через три дні після розмови в кожну кімнату гуртожитку заходив Рубен й українською мовою з грузинським акцентом промовляв одне й те ж тим, хто йому відчиняв:
– Пробачте. Учора мені прийшла посилка. Із дому прислали мандарини й чай, хочу вас пригостити.

Пригадую той чай. Такого чаю я не пила ніколи. Насічений великими шматками, він мав надзвичайний аромат, а зварені листочки розімлівали в роті, як варення. Коли думаю про Рубена, згадую його грузинський чай, чай кохання.

Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Ганна Арсенич - Баран, чай, етюди


Читайте також



Коментарі (0)
avatar