Грибний сезон. Закриття

Прокидаючись рано, ще до сходу сонця, видивляєшся у вікно, чи є сьогодні приморозок. Звісно, він не завадить поїхати сьогодні у ліс, але ж і не гріє душу.

Виїжджаємо значно пізніше, бо сонце сходить набагато повільніше, ніж місяць тому. А гриби, на які будемо полювати, вже мають чітке визначення. Набрались вже всього і остачу добираємо виключно лісовими смаколиками: зеленки, опеньки, можна груздів на засолку або полячків під маринад, які трапляться у сирому сосняку.

І ось дістались храму природи. Його не впізнати. Поки нас не було, його хтось розмалював всіма відтінками жовтого та червоного. Трохи ще проглядає зелень, але вона лише підкреслює неймовірний калейдоскоп барв. Ліс став прозоріше, а земля вкрилася шаленою ковдрою із розсипаних пазлів, серед яких видивитись грибів не так вже й легко.

Тепер тихо ступати не вдається. Все шарудить, тріскає, засипає корзину і не дає роздивитись малечу з потрібними шапками.

Повітря стало прозоре. Воно і до цього не було зіпсованим, але тепер ти відчуваєш його підвищену концентрацію. Ніс неначе щось ріже з середини під час кожного вдиху. Гілки стали твердіші і вже не гладять, а лупцюють по твоєму обличчю. Видно набагато далі і тому оцінка місцевості відбувається значно точніше.
Чомусь частіше зустрічається піщаний ґрунт, якого раніше не помічав. Певно через те, що трава стала тонкою і схилилась ближче до землі.

І так ти блукаєш, видивляючись зелений мох з польським грибом, або чисті без трави колючки, у надії, що там ще сидять зелені рядовки. Їх добре видно по пухирцям, що здіймаються серед рівненьких соснових голок. Відкриваєш їх обережно, а там несподівано виявляється груздь, який аж рипить від дотику. І ти сумніваєшся чи брати його. Якщо брати, то їх треба назбирати достатньо для соління, бо одного ж не солитимеш.

Так поволі ти вже назбирав корзину, не розуміючи коли це й сталося. Наче й не багато грибів було, а он скільки вийшло. Біля машини бачиш своїх друзів, що тягнуть не лише корзини, а й зняту куртку, у якій насипом не менше трьох відер опеньків. Оце так походили біля старих повалених дерев.

Всі задоволені. Всі щасливі. Обговорюються рецепти соління, консервування, скільки та як вимочувати, що додавати, чим перекладати шари груздів. Але між словами невимовно звучить одне - сезон завершується.
Ні, ще домовляємось про наступну поїздку, будуємо плани, хто коли може, як на вихідні припадає. Але зрозуміло, що то вже в останнє. То вже все - більше не буде. Попереду тільки зима.

У далекі кутки сховаються кошики, відкладуться ножі. Дощовики з резиновими чоботами знов помандрують у свої кутки на балконах. А полиці комор та погребів давно набули своїх остаточних рис, не лишивши місця навіть найменшій баночці.

І тільки десь ближче до нового року, коли братимеш найкращу баночку з усіх для святкового столу, ти на мить відчуєш той запах, почуєш ту тишу, згадаєш ті відчуття, що огортали тебе у лісі. Твоя душа на мить повернеться у храм природи, де ти сам на сам з тією матінкою, що народила все живе та дарує світу неймовірні смаколики.

Ти примружиш очі, а десь глибоко у душі промовиш: я повернусь, я обов'язково до тебе повернусь. Щоб не сталося, а наступного року ми обов'язково зустрінемось знов.

Анатолій ЯРОВЕД