Гляба при басамці

"Знялася ніч, буря, зима з жалісним шелестом зледенілих трав, із дощем, що туго затинав проміж снігову круповицю"...

Щовечора наче одміряно: 10 сторінок і годі, гляба. Далі солодкий щем перемелюється в мУку. Наче серед густої нічної темряви ідеш бродом у квітучі медвяні хащі, і якоїсь миті, на десятій ступі, вчуваєш млойну памороч. Тут так тісно, аж глітно. І ляк, що ніколи не вибредеш звідси, що ці хапливі, пружаві гілки під п'янкими кетягами не одпустять тебе, упоять, захмелять і вип'ють тебе до голої кістки.

"Погасли вогні, крім двох-трьох стійок, це сніговія тручала марну ветерку, ніби гралася з людьми в кошмарні жмурки"...

Ні, геть звідси! На биту запльовану, залузану дорогу сьогочасних літтекстів, які одгонять досвітнім перегаром. На обніжки, де всяк присіда справити нужду. На освячені геніальністю екзистенційні кротовини, на чвакання графоманської твані. На називне, тицяне, стрижене і голене.

Але минає день і ти не ладен устояти. Зваба кличе. Сиреною. П'янить живим ароматом і вишіптує таким Словом, од якого нема ані спасу, ні одвороту.

То не колюча зима, то квітаста круповиця. Аж хухає приском. Загусаю у солодкій теміні, продираюся крізь незнане пахілля, крізь буйні кетяги невпізнаних слів, які творять диво-видиво.
Одміряю десять ступників.

ГЛЯБА! Моя межа, мій ХІТАР. Уже бачу, як направду ПОЗІХАЄ НІЧ при блідій світанковій БАСАМЦІ.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ