Гайок умер

Гайок умер.
Остовпів.

Ясно чути, як там стогне земля. Одчайно, мовби на Страшнім суді.

Лячно. Навіть тепер, коли фронтові похоронки, свідоцтва про смерть ряхтіють диявольськими знаками щоденної статистики, а натовпи біля моргів стали знаменням часу.

Моторошно.

Втекло життя з гайка, змилося зимною березневою шугою під білий корінь. Ще минулого літа він розгойданим вітрилом кудлатих крон охоче приймав від сусіда озера хвильки, напивав її смарагдом і котив на гінкому чупері здовж заплави, наввипередки з дебелими очеретами. А нині закляк смертною німотою, і вітри од нього сахаються, і птахи лячно сіртають убік, і навіть хмари сумно минають отой заклятий стум. Лугове зело теж поспіхом одступило, полишивши карантинною зоною сухотну піщану крайку, яка од вітру брижиться блідою лускою і сичить, як розлючена пустельна гадюка.

А за крайкою те, що було гаєм, світить ребрами. Загляньмо: це свічадо покаже нам прийдешнього звіра. Того, кого ревно одмолює од себе людський світ і кого так ретельно наближає кожної миті - гидячи, калячи, ріжучи, палячи, труячи, драпіжачи, гарбаючи, гендлярячи...

Гаю, гаю, зелен розмаю, де ж твоя душенька зазеленіє?

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ