Дроворубство “нічиїх” лісосмуг

Перша причина очевидна, загальна. Україна, вирвавшись начебто ж 20 років тому з комуно-радянської імперії, багато в чому досі живе за її законами. В тому числі за дикунським правилом “Після нас хоч потоп”. Особливо загострилося це з переходом від так званої планової економіки до спотвореної моделі ринкової, яку називають диким капіталізмом. Розікравши все, що вдалося, хапуги добралися й до основного багатства України — наших земель, того, що на них росте, насамперед лісів.

Під час проведення земельної реформи, прийняття Земельного і Лісового кодексів України ці нічиї лісосмуги було вирішено оформити, як землі Лісового фонду держави. Але потім виявилося, що чимало цих смуг не представляють для лісівників інтересу як джерело заготівлі деревини. А від догляду за ними лише клопіт. Тому зараз лісівники дуже неохоче беруть на себе ці лісосмуги. До того ж, по сьогодні (а пройшли роки!) не розроблено правовий механізм передачі цієї землі від колишніх колгоспів лісівникам.

Свого часу законом відсторонили від цих земель і сільські ради. Це взагалі ганьба наших українських реалій, нашого законодавства. Є чітко визначена адміністративна одиниця державного адміністративно-територіального устрою, її базова одиниця — сільська рада. Є чітко означена її територія, до якої входять і село (чи села), і всі його землі, в тому числі, звичайно, і лісосмуги. Але нині сільські ради розпоряджаються землями лише в межах села. За його межами своїми ж землями не розпоряджаються! Вони віддані в розпорядження районної влади. Якої саме, адже у нас за Конституцією дві місцеві влади: представницька — тобто ради, органи місцевого самоврядування, і виконавча, нині це місцеві державні адміністрації. Право розпоряджатися сільськими землями надано районним адміністраціям, але донедавна земельні питання, насамперед, щодо виділення земель, мали бути узгоджені з районними радами. І ось у вересні 2008-го, тобто при попередній “народній ” владі, парламент, без всякого галасу, при мовчанні громадськості й демократичних сил, вносить дуже важливу поправку в законодавство, вилучає відповідний пункт із земельного Кодексу України. Відтак районні ради, органи місцевого самоврядування, як і сільради, було відсторонено від земельних питань. Це був ще один крок до дерибану земель держави. Як би ми не критикували ради, депутатський корпус, але до цього земельні питання мали вирішуватися більш-менш гласно, принаймні, в радах, на сесіях можна було підняти питання, що це затіває із землею районна адміністрація? Тепер же все робиться келійно, в тихих кабінетах, за хабарі. Як було допущено отаке в “демократичній, правовій державі” ( стаття 1 Конституції України), як це узгоджується з балачками про європейську модель держави з міцним самоврядуванням?

Повертаючись же до питання лісосмуг, зазначимо, що ці нічийні землі, за винятком тих, що належать шляховикам, також прибрали до рук районні держадміністрації. І вже конкретно про нашу лісосмугу, про ці 18 гектарів лісу між Куликівкою і Ковчином. Вузька смуга вздовж асфальту дійсно у власності шляховиків, причому, це не районний і не обласний “Автодор”, які лише обслуговують дороги, а це Служба автомобільних доріг України. Все інше в цих лісосмугах — в розпорядження районної державної адміністрації. То ж найближчим часом , сподіваємося, стане відомо, хто й що тут затіяв вирізати і з якою метою?

…На цю тему я розмовляв з багатьма земляками. Авдіївка — моє село, тут я народився, виріс, закінчив восьмирічку , яку, до речі, все намагаються закрити. У Ковчині закінчив середню школу. Так от, всі люди просто обурені нахабним вирубуванням лісосмуг. Дехто ставить питання кардинально: а як це, коли й чому ці смуги, як і загалом сільські землі, було забрано у селян, сільських громад? Землі, які сотні років поливали своїм потом люди цих сіл. Дійсно, чи не час повернути ці землі селянам? І лісосмуги найперше, Адже це вже не просто гола земля, це десятки гектарів лісу. Люди резонно запитують: чому ж не передати ці насадження сільрадам, сільським громадам? Адже люди саме цих сіл робили ці насадження, десятки років доглядали їх. В селах колись навіть існували дорожні бригади. І якщо вже частина лісу визріла для лісозаготівлі, чому його повинні вирубувати зальотні хапуги? Чому ж не заготовляти цю деревину самій сільській громаді? Сільський голова Ковчина розповідав мені, що в селі величезна потреба в деревині. Обгородити кладовища, відремонтувати школу, дитсадок, виділити на горожу ветерану чи солдатській вдові. А мій однокласний Петро в Авдіївці розповідає, що коли кинувся купити дошок для якогось ремонту, то йому загилили таку ціну: по 700 гривень за кубометр осики і по 1200 гривень за кубометр сосни. “І це за дерева, які ми колись самі ж садили!”, справедливо обурюється земляк.

Дійсно, додам трохи лірики в цю гостру тему. Ми з Петром, як і інші учні Ковчинської школи, свого часу, понад 40 років тому, теж садили ці дерева по дорозі на Куликівку. Так само, як і на шляху між Ковчином і Авдіївкою. Мій батько свого часу був бригадиром дорожньої бригади в Авдіївці. Своїми руками, разом з колгоспниками, обсаджував і дорогу на Ковчин, і на те ж село Горбове. А тут земляки передали, що під вирубування намічено вже й 7 кілометрів саме цього шляху між Авдіївкою і Горбовом. Невже впадуть під пилкою живоглотів, при потурання так званої нашої народної влади, дерева мого батька, мої і моїх односельців, однокласників?

А неподалік, на станції Муравейка, денно й нощно гудуть пилорами. В деяких районах їх вже десятки. Скоро, кажуть, область випиляють так, що від Чернігова буде видно Новгород-Сіверський. Може, щоб з кабінету губернаторів було легше керувати підлеглими “органами народовладдя”?

Петро АНТОНЕНКО.
Повіний варіант статті читайте в газеті "Сіверщина" за 14 квітня