Дорога на Донбас
Спалахи зустрічних фар, трасери розподільчих смуг, б’ють по колесах воронки байдужості. Кажете, війна далеко? Достатньо восьми годин, якщо сісти в розмальований під камуфляж волонтерський бус з В’ячеславом Бабичем, Євгеном Зіничем чи Олегом Куриленком за кермом.
Мар’їнка на ранок зустрічає стабільними грозами гаубичних та мінометних канонад. На небі ні хмаринки, але над окопами мжичать залізом сонячні дощі. Подекуди лінія смерті наближається на 50 метрів. Ворог за сусіднім будинком, парканом.
Місцеві йдуть на роботу, працюють світлофори. Мамочка прогулюється з коляскою. Першачки тягнуть до школи яскраві з діснеєвськими малюнками рюкзачки. У гілках тополиних алей цвірінчать кулі 12 калібру. Перехрестя польових доріг перетинають легковики та вантажівки. Черга на КПВВ в обидва боки. На узбіччі чахне від безлюддя розбите село, останнє перед полем до передових позицій.
Табличка. Це поле засіяне мінами. За хитким шлагбаумом грунтівка, яка проглядається з тієї сторони: «Поїхали». Калюжі та багнюка розлітаються, ніби створюють перед нами завісу. Вона не допоможе. Запитуєш себе: «От якщо шо, то за шо?»…
Фронтові будні
Під прикриттям лісопосадки вгризлось у землю бліндажне містечко. Зустрічає дівчина в бронежилеті з автоматом. Інші відпочивають. Покликала земляка, згрузили першу партію гостинців. Передаємо тушонку, сало, згущене молоко, яблука, цукерки, смаколики.
Люди місяцями живуть у землі. Згадались чиновники, які за «перенавантаження» нараховують собі стотисячні премії. Через дорогу, що тягнеться вздовж лісосмуги, на мінному полі розроблена грядка для зелені. Туди веде зигзагоподібна стежка.
Чи потрібне волонтерство? Не те, щоб їсти нема чого. Майже все є, але ж набридають одні і ті ж солдатські каші з меню давно пережитого совка. Уявіть друга чи родича, якого ви не провідуєте в лікарні. Коли люди відчувають підтримку і турботу, вони міцніші і впевненіші. Знають, що їх не покинули, їх самопожертву цінують.
Втрачені ілюзії
У Мар’їнку долинають голоси із залізничного вокзалу Донецька. Оголошення розкладу в один кінець чують в полях на позиціях. Багато бездомних котів, собак, деякі стрибають без лап, відсічених осколками. На узбіччях доріг зачаровують вишуканою красою фазани. Озера огортають крилами зграї білих лебедів. На мінних полях безпечно пасуться зайці. Не до мисливства тепер охочим, і так достатньо довкола біди. Аби самому не стати здобиччю снайпера.
Панує атмосфера чітких правил, які в інтересах кожного виконувати. Зупиняються на блокпостах, надають документи і речі для перевірки, не виходять на узбіччя. Чим ближче до лінії розмежування, тим більше покинутих розкішних будинків.
Кіптюжать небо труби величезної, як свиноматка, Авдіївки, териконяться до неба перебрані нутрощі землі, з яких вигребли чорне золото. Стеляться безмежно розлогі поля. Усе широке, велике, могутнє – здається, потрапляєш у край ВЕЛЕТНІВ.
Так і було, коли були українцями. Всім миром будували Донбас, залишаючи рідні села. Поки будувались, діти пішли в російськомовні школи. Ізкобзонились, обшансонились, закварталились. Народ, живучи телячими потребами, втратив душу, рідну культуру, змізернів.
Від зупинених заводів простягаються колії зарослих чагарями під’їзних шляхів, немов старечі руки, що просять гуманітарку. З очей перехожих визирає зневірене відчуження.
На вулиці випадково зустріли земляків-ічнянців. Не військові, приїхали «підіймати дамбасс із калєн». Це що ж виходить? За них не тільки воювати потрібно, а й працювати?
Волонтерство
Всі, до кого заїжджали, зустрічали нас з вдячністю. Не скажеш, що їм були важливіші гостинці за ті 20-30 хвилин, що ми спілкувались. Когось знайшли відразу, до когось добирались через глиняні кар’єри, дехто сам виїздив назустріч.
Передавали не тільки продукти, а й книги. Комусь для себе, хто має більші можливості, для розповсюдження.
І знову їдемо. На блокпостах наше розмальоване авто впізнають і не зупиняють, обмінюємось привітаннями помахом руки. Не сталося й без пригоди: на бездоріжжі відірвалася вихлопна труба. В’ячеслав Бабич просто відрізав її болгаркою, і ми помандрували далі.
Краматорськ. Остуджується на пероні захеканий Інерсіті з Києва. Згадуючи заблоковану колону військових місцевими мешканцями в 14-му році, не можеш в це повірити. Але ж зовсім свіжі спогади про зрежисоване новосанжарське безумство.
Швидко спливає день, до декого не можемо додзвонитися зранку, і ось нарешті відповідь. Усе добре, їдемо до тебе, хлопче. Невеличке робітниче селище, в центрі кілька п’ятиповерхівок. Прямуємо приватним сектором на околицю. Ліворуч озеро, за півкілометра на пагорбі посадка, там і позиції, з яких видно окуповану Горлівку.
Нас вже чекає молодий боєць з автоматом наперевіс. Біля ніг двоє псів. Незважаючи на молодість, в очах хлопчини доросла врівноваженість і впевненість. Вітаємось, розпитуємо.
Живе в бліндажі, у землі, але вражає підтягнутість і чистота однострою. Я примітив: жодного разу, розмовляючи навіть з нами, не допустив, щоб у нього хтось залишався за спиною. Про таких воїнів Іван Котляревський, автор «Енеїди», писав:
«Правдивий воїн не дрімає,
Без просипу же і не п'є;
Мудрує, дума, розглядає,
Такий і ворогів поб'є»
Розповів про недавню пригоду, яка трапилась за день до нашого приїзду. Вночі двоє російських найманців, напившись, полізли на наші позиції: рукопашної захотіли. Один ще встиг втекти, а другого затримали і передали в СБУ.Боєць розповів, що коли вночі поле з боку ворога час від часу не прострілювати, імовірність підходу диверсантів зростає. Тож якщо хтось для піару наказує «просто пєрестать стрелять», життя захисників піддається великому ризику, можуть і гранатами закидати.
Наплічник наповнили консервами, згущенкою, у праву руку дали дві коробки смаколиків, у ліву руку взяв пусті мішки з-під цукру для укріплення позицій. Ось так, з автоматом наперевіс, пішов стежиною на позиції наш земляк. Щасти тобі, друже.
Додому
Інша дорога, ті самі ями. Війна в воюючій країні не обмежується лінією розмежування. Вона скрізь: у діях і бездіяльності, у думках і безвідповідальності, у душі і бездуховності. У нічній дорозі навіть втомленим важко заснути. А думки рояться постійно. Думаєш про тих, хто залишився там, думаєш про тих, до кого повертаєшся і серед кого живеш.
Велика різниця. Одні свідомо ризикують найціннішим: здоров’ям, життям. Інші намагаються нічого не помічати. Хотілося б, щоб хоч іноді люди замислювались над тим, що коли горить хата сусіда, вогонь охопить село.
Сидячи на пасажирському місці, засліплюваний зустрічним світлом, на відміну від водія, міг дозволити закривати очі. Здається, і суспільство вирішило закривати очі на біду, яку відводять від його осель небайдужі люди.
Але як би широко очі не закривати, біда від того не зникне, і мир сам по собі не настане. То може не варто перекладати тягар відповідальності на одні плечі, а розділити, якщо і не порівну, то по можливості?
Це і є формула миру. Не від Штайнмаєра, не від фантазерів-продюсерів шоу, а від народу, який дійсно має право на гідне життя. Але його треба відстоювати.
Василь ПАБАТ
PS
Після приїзду додому прочитав новину, що у Мар’їнці відкрито храм ПЦУ. Бачив багато храмів, покритих золотом. Але, очевидно, там не молились за Україну. Друга новина долетіла із окупованих територій. Тепер там українська мова офіційно поза законом. А нам розповідають про «какуюразніцу».
Війна на Донбасі йде не за територію, війна йде за українську душу і мову. Як тільки їх знищують, тоді нація втрачає територію. Вигнанці додому не повертаються. Колись жили, дбали, тягли додому, будували, а в один день, проявивши малодушність, піддавшись на підкуп, усе втратили, занапастили і себе й інших.
Мар’їнка на ранок зустрічає стабільними грозами гаубичних та мінометних канонад. На небі ні хмаринки, але над окопами мжичать залізом сонячні дощі. Подекуди лінія смерті наближається на 50 метрів. Ворог за сусіднім будинком, парканом.
Місцеві йдуть на роботу, працюють світлофори. Мамочка прогулюється з коляскою. Першачки тягнуть до школи яскраві з діснеєвськими малюнками рюкзачки. У гілках тополиних алей цвірінчать кулі 12 калібру. Перехрестя польових доріг перетинають легковики та вантажівки. Черга на КПВВ в обидва боки. На узбіччі чахне від безлюддя розбите село, останнє перед полем до передових позицій.
Табличка. Це поле засіяне мінами. За хитким шлагбаумом грунтівка, яка проглядається з тієї сторони: «Поїхали». Калюжі та багнюка розлітаються, ніби створюють перед нами завісу. Вона не допоможе. Запитуєш себе: «От якщо шо, то за шо?»…
Фронтові будні
Під прикриттям лісопосадки вгризлось у землю бліндажне містечко. Зустрічає дівчина в бронежилеті з автоматом. Інші відпочивають. Покликала земляка, згрузили першу партію гостинців. Передаємо тушонку, сало, згущене молоко, яблука, цукерки, смаколики.
Люди місяцями живуть у землі. Згадались чиновники, які за «перенавантаження» нараховують собі стотисячні премії. Через дорогу, що тягнеться вздовж лісосмуги, на мінному полі розроблена грядка для зелені. Туди веде зигзагоподібна стежка.
Чи потрібне волонтерство? Не те, щоб їсти нема чого. Майже все є, але ж набридають одні і ті ж солдатські каші з меню давно пережитого совка. Уявіть друга чи родича, якого ви не провідуєте в лікарні. Коли люди відчувають підтримку і турботу, вони міцніші і впевненіші. Знають, що їх не покинули, їх самопожертву цінують.
Втрачені ілюзії
У Мар’їнку долинають голоси із залізничного вокзалу Донецька. Оголошення розкладу в один кінець чують в полях на позиціях. Багато бездомних котів, собак, деякі стрибають без лап, відсічених осколками. На узбіччях доріг зачаровують вишуканою красою фазани. Озера огортають крилами зграї білих лебедів. На мінних полях безпечно пасуться зайці. Не до мисливства тепер охочим, і так достатньо довкола біди. Аби самому не стати здобиччю снайпера.
Панує атмосфера чітких правил, які в інтересах кожного виконувати. Зупиняються на блокпостах, надають документи і речі для перевірки, не виходять на узбіччя. Чим ближче до лінії розмежування, тим більше покинутих розкішних будинків.
Кіптюжать небо труби величезної, як свиноматка, Авдіївки, териконяться до неба перебрані нутрощі землі, з яких вигребли чорне золото. Стеляться безмежно розлогі поля. Усе широке, велике, могутнє – здається, потрапляєш у край ВЕЛЕТНІВ.
Так і було, коли були українцями. Всім миром будували Донбас, залишаючи рідні села. Поки будувались, діти пішли в російськомовні школи. Ізкобзонились, обшансонились, закварталились. Народ, живучи телячими потребами, втратив душу, рідну культуру, змізернів.
Від зупинених заводів простягаються колії зарослих чагарями під’їзних шляхів, немов старечі руки, що просять гуманітарку. З очей перехожих визирає зневірене відчуження.
На вулиці випадково зустріли земляків-ічнянців. Не військові, приїхали «підіймати дамбасс із калєн». Це що ж виходить? За них не тільки воювати потрібно, а й працювати?
Волонтерство
Всі, до кого заїжджали, зустрічали нас з вдячністю. Не скажеш, що їм були важливіші гостинці за ті 20-30 хвилин, що ми спілкувались. Когось знайшли відразу, до когось добирались через глиняні кар’єри, дехто сам виїздив назустріч.
Передавали не тільки продукти, а й книги. Комусь для себе, хто має більші можливості, для розповсюдження.
І знову їдемо. На блокпостах наше розмальоване авто впізнають і не зупиняють, обмінюємось привітаннями помахом руки. Не сталося й без пригоди: на бездоріжжі відірвалася вихлопна труба. В’ячеслав Бабич просто відрізав її болгаркою, і ми помандрували далі.
Краматорськ. Остуджується на пероні захеканий Інерсіті з Києва. Згадуючи заблоковану колону військових місцевими мешканцями в 14-му році, не можеш в це повірити. Але ж зовсім свіжі спогади про зрежисоване новосанжарське безумство.
Швидко спливає день, до декого не можемо додзвонитися зранку, і ось нарешті відповідь. Усе добре, їдемо до тебе, хлопче. Невеличке робітниче селище, в центрі кілька п’ятиповерхівок. Прямуємо приватним сектором на околицю. Ліворуч озеро, за півкілометра на пагорбі посадка, там і позиції, з яких видно окуповану Горлівку.
Нас вже чекає молодий боєць з автоматом наперевіс. Біля ніг двоє псів. Незважаючи на молодість, в очах хлопчини доросла врівноваженість і впевненість. Вітаємось, розпитуємо.
Живе в бліндажі, у землі, але вражає підтягнутість і чистота однострою. Я примітив: жодного разу, розмовляючи навіть з нами, не допустив, щоб у нього хтось залишався за спиною. Про таких воїнів Іван Котляревський, автор «Енеїди», писав:
«Правдивий воїн не дрімає,
Без просипу же і не п'є;
Мудрує, дума, розглядає,
Такий і ворогів поб'є»
Розповів про недавню пригоду, яка трапилась за день до нашого приїзду. Вночі двоє російських найманців, напившись, полізли на наші позиції: рукопашної захотіли. Один ще встиг втекти, а другого затримали і передали в СБУ.Боєць розповів, що коли вночі поле з боку ворога час від часу не прострілювати, імовірність підходу диверсантів зростає. Тож якщо хтось для піару наказує «просто пєрестать стрелять», життя захисників піддається великому ризику, можуть і гранатами закидати.
Наплічник наповнили консервами, згущенкою, у праву руку дали дві коробки смаколиків, у ліву руку взяв пусті мішки з-під цукру для укріплення позицій. Ось так, з автоматом наперевіс, пішов стежиною на позиції наш земляк. Щасти тобі, друже.
Додому
Інша дорога, ті самі ями. Війна в воюючій країні не обмежується лінією розмежування. Вона скрізь: у діях і бездіяльності, у думках і безвідповідальності, у душі і бездуховності. У нічній дорозі навіть втомленим важко заснути. А думки рояться постійно. Думаєш про тих, хто залишився там, думаєш про тих, до кого повертаєшся і серед кого живеш.
Велика різниця. Одні свідомо ризикують найціннішим: здоров’ям, життям. Інші намагаються нічого не помічати. Хотілося б, щоб хоч іноді люди замислювались над тим, що коли горить хата сусіда, вогонь охопить село.
Сидячи на пасажирському місці, засліплюваний зустрічним світлом, на відміну від водія, міг дозволити закривати очі. Здається, і суспільство вирішило закривати очі на біду, яку відводять від його осель небайдужі люди.
Але як би широко очі не закривати, біда від того не зникне, і мир сам по собі не настане. То може не варто перекладати тягар відповідальності на одні плечі, а розділити, якщо і не порівну, то по можливості?
Це і є формула миру. Не від Штайнмаєра, не від фантазерів-продюсерів шоу, а від народу, який дійсно має право на гідне життя. Але його треба відстоювати.
Василь ПАБАТ
PS
Після приїзду додому прочитав новину, що у Мар’їнці відкрито храм ПЦУ. Бачив багато храмів, покритих золотом. Але, очевидно, там не молились за Україну. Друга новина долетіла із окупованих територій. Тепер там українська мова офіційно поза законом. А нам розповідають про «какуюразніцу».
Війна на Донбасі йде не за територію, війна йде за українську душу і мову. Як тільки їх знищують, тоді нація втрачає територію. Вигнанці додому не повертаються. Колись жили, дбали, тягли додому, будували, а в один день, проявивши малодушність, піддавшись на підкуп, усе втратили, занапастили і себе й інших.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |