реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
До ювілею Софії Русової
18-Лют-21 378 5.0 0
Софія Федорівна Русова народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня в родинному маєтку Ліндфорсів на Чернігівщині в аристократичній сім’ї. Батько Федір Ліндфорс — полковник, швед за походженням, перебував на військовій службі в Омську. Одружився на француженці Ганні Жерве, донці генерал-губернатора Омська. Згодом родина перебралася із Сибіру на Чернігівщину, де й народилася Софія, яка в січні 1913 року в Петербурзі на першому Всеросійському жіночому з’їзді виступила з вимогою навчатися в Україні українською мовою.

Повернення з небуття
Насправді ім’я Софії Русової за часів радянської влади було під сімома замками і лише наприкінці 80-х з’являються якісь відомості про цю непересічну жінку.

— Ми ще не мали своєї держави, проте вже активно почали відроджувати жіночі організації й активно працювати над поверненням в українську історію видатних постатей українок, громадських діячок, учасниць національно-визвольних змагань, — згадує ті роки журналістка, громадська діячка і фактично першовідкривачка імені Софії Русової в незалежній Україні, а згодом — лауреатка премії імені Софії Русової Галина Дацюк. — Було це далекого 1990 року, саме наприкінці його стає відомо, що ЮНЕСКО оголошує наступний 1991-й (а це 135-річчя видатної діячки) Роком Софії Русової. Тож, почувши про таку дату та власне і про саму Софію Федорівну, наші жінки збираються (майже підпільно!) і починають думати, як і на Батьківщині відзначити цю дату.

Звісно, що в лютому вони ніяк не встигають, тому було вирішено всі основні заходи перенести на вересень. І це дуже символічно, адже саме тоді, 30 вересня припадає свято Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Часто свято майже збігається з Днем учителя. До того ж після канікул відкриваються школи, тож можна активно долучати педагогів та дітей.

— Тоді про Русову майже ніхто нічого в Україні не чув, — каже Галина Дацюк, хіба архівна папка, яку передала Служба безпеки з Чехословаччини до КДБ України, стверджувала, що це «буржуазна націоналістка». Почалося повернення в Україну неоціненної спадщини Русової, яке триває й сьогодні. В часописі «Україна» (ч.2-4., 1991, Г. Дацюк, «І ясним світом освітить розум»), з’явилися перші публікації, розвідки про життя, педагогічну та наукову працю Софії Русової. Педагоги починають цікавитися її методами виховання. Йде робота і по лінії Міністерства зовнішніх справ. Адже стає відомо, що за кордоном зокрема в Канаді, Чехословаччині, США живуть прямі нащадки Русової, її онуки та праонуки. Так налагоджуються контакти, готуються документи, бо ж треба отримати дозвіл на приїзд. У МЗС прохачок «із громадського сектору», що прийшли за дозволом, уважно вислухали. Було зрозуміло, що хто така Русова тут не знали, але палка промова переконала — дозвіл на приїзд отримано!

І вже у вересні до України приїздить ціла делегація, родичі прибувають до Києва, а 30 вересня всі вирушають до Олешні. Серед нащадків Софії Русової на вшанування її 135-го ювілею тоді приїхали: із США онука Ніна Михалевич, праонука Ольга Рудакевич, праонука Леся Михалевич, прапраонука Софійка Ліндфорс-Рудакевич, із Чехії — онук Олександр Ліндфорс, праонуки брата Русової — Наталя та Андрій Ждановичі (Росія). Так починалася новітня історія Софії Русової на Батьківщині та в її рідній Олешні.

Маєток Ліндфорсів-Русових як німий докір

Відтоді було багато чого зроблено. Зокрема, в Києві понад 25 років за спадщиною Русової працює школа-садок, якому присвоєно ім’я Софії Русової. Тут відкрито унікальний музей, де екскурсії проводять і маленькі вихованці. З 1993 року Олешнянська загальноосвітня школа носить почесне ім’я своєї землячки. У 1992 році знято документальний фільм «Софіїн день», куди увійшли зйомки першого «Софіїного дня», де у кадрах онуки й праонуки Софії. У 2013 році у видавництві «Букрек» вийшла книга «На Хресній дорозі. Історія листування родини Ліндфорсів-Русових» (уп. Г. Дацюк та О. Рудакевич), основою якої стали збережені в родині Ліндфорсів-Русових листи, що їх передала праонука Ольга Рудакевич.

Тішить, що в Києві є вулиця імені Софії Русової, а тридцять років поспіль 30 вересня, у день Віри, Надії, Любові та Софії, до Олешні вирушає численна делегація справжніх ентузіастів і пропагандистів спадщини Софії Русової. Це дуже зворушливі зустрічі, але й болючі водночас, ділиться думками Галина Дацюк. Адже відбувається це фактично завдяки ентузіазмові окремих людей, а на державному рівні, вважає пані Галина, ще недостатньо зроблено для пошанування цієї яскравої постаті. Тим часом на батьківщині Софії Русової в селі Олешня гине на очах родинний будинок, який Ліндфорси безмежно любили, і який 1921-го змушені були під тиском більшовиків залишити.

Про те, як вони вирушали в далеко дорогу з Олешні, свого часу поділилась спогадами Ніна Михалевич, праонука Софії Русової. Пригадувала, що коли вони виїздили з двору, то з дерева впало лелече гніздо. Так зруйнувалася родина, яка під примусом нової влади покидала Україну. Але при цьому любов до України, працю для неї, вони вважали обов’язком і в далеких краях. І не випадково, що у 1941 році разом з похідними групами ОУН, онука Софії Русової Ніна Михалевич, маючи на руках двох малолітніх дітей, приходить до Києва з надією будувати самостійну Україну. В холодному окупованому нацистами Києві вони думають з Оленою Телігою про підручники і книжки для дітей українською мовою. Коли ворог почав арешти підпілля, Ніна одержала наказ залишити столицю, бо мала двох малих дітей. Олена залишилася у Києві і «прийняла гарячу смерть»...

Коли вперше, через 50 років, пані Ніна знову приїхала в Україну і побувала на рідному обійсті в Олешні, їй було 85 років. Тим часом, комуністична влада сповна використала унікальний історичний дім Ліндфорсів з дивовижним парком, липовою алеєю: багато літ тут розміщувалася дільнична лікарня. 1991 року, коли вшановували 135-ту річницю від дня народження Русової, будинок ще жив як сільська лікарня, і нащадки раділи, що він має своє призначення. Але згодом лікарню перевели до іншого села, і вже нова українська влада віддала цю територію в багаторічну оренду місцевому бізнесмену. Тут планували облаштувати спортивну базу для футболістів, і лише десанти невтомних журналістів і громадських активістів до Олешні завадили планам, які не мають стосунку до освітньої і культурної спадщини Русових-Ліндфорсів. Правда, на території садиби недавно збудовано музей. Навіщо? Коли поруч — автентична споруда історичної значимості — Дім великої родини руйнується на очах! Хоча саме тут можна було б відкрити меморіальний музей, у домі, звідки 150 літ тому лунала прекрасна музика, яку виконувала Софійка Ліндфорс, за вікнами, у кімнаті стояли унікальна бібліотека, рівних якій в окрузі не було! Тут ще й досі витає дух свободолюбивого пана Ліндфорса, який 1861 року відпустив на волю своїх селян, давши кожному землю. І Софія, будучи маленькою дівчинкою, запам’ятала той день на все життя!

Було б добре і нам пам’ятати та шанувати непересічну особистість Софію Русову і надихатися її ідеями патріотизму. На жаль, так не сталося, і садиба, як докір нам усім, світить нині вибитими шибками і чекає на кращі часи.

Марина КРИВДА,
скорочено. Повністю тут: "Голос України"


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Олешня, Софія Русова, УНР, кгб, видатні земляки


Читайте також



Коментарі (0)
avatar