Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Дякуємо Івану Вакарчуку!
05-Квіт-20 5760 0.0 0
Сьогодні у стрічці так багато світлин Івана Вакарчука і добрих слів про нього, що я мимохіть замислився: а чи всі з тих слів він устиг почути?

Точніше, чи встигли ми йому їх сказати?

Мабуть, це саме той момент, коли слова зайві. І тому не казатиму зайвого. Лише головне.

Іван Вакарчук - людина-епоха.
І не лише в історії Університету, назву якого він навчив писати з великої літери (як і ім"я його патрона Івана Франка - повністю, без совкових скорочень), але й в історії України.

Як і багато хто з нас, студентів, випускників і працівників Франкового Університету, я багато чим маю йому завдячувати. І справа не в тому навіть, що я вступав в Університет, закінчував його, навчався в аспірантурі і захищав там дисертацію про Франка за Ректора Івана Вакарчука.
Усе це вторинне, хоч і не марне.

Найтривкіше пам"ятатиму я, мабуть, усе-таки не це. Принаймні не це передусім.

А те, як уперше приїхав до Криворівні далекого 1996 року саме завдяки увазі Ректора до 18-літнього студента родом з Черкащини, тоді заледве 2-го курсу, який виголосив сяку-таку доповідь про Франка на ювілейному конгресі - і сподобився неймовірної честі потрапити у серце Гуцульщини (взагалі вперше в Карпати!) у товаристві своїх професорів Денисюка, Іваничука, Ільницького, Гнатюка - і багатьох інших чудових людей. Ось, їх гурт на полонині на старому чорно-білому фото. І Ректор серед них, трохи лівіше від центру, у піджаку і картатій сорочці. Мабуть, багатьох ви впізнаєте. А багато кого вже з нами нема.

І про те, як Іван Олександрович завжди називав мене просто "Богданом", на всіляких учених радах, засіданнях і нарадах. І всі знали, до кого то. Як до сина.

І про останню нашу зустріч у середмісті. Він ішов львівським бруком у супроводі товариша, за руку якого невідступно тримався, іноді спираючись на неї. Я на плечах ніс Дарусю. Він упізнав мене: "Богдане..." Розпитав про дітей, побалакав з Дарусею. Тепло, по-людськи. Рідно.

Тоді я не ще знав, що то була остання наша зустріч з Ректором.
Пам"ятатиму ще дуже багато про що. І, можливо, ще колись про це трохи напишу.

Та певен, що жоден із тих, хто бодай трохи знав Івана Олександровича, ніколи не забуде його етичної постави справжнього громадянина й інтелектуала. І спокійного, трішки хрипкуватого голосу. І філософічного, часом злегка іронічного - і часто ніби трохи відстороненого погляду. Погляду людини, яка над усе любила думати. Яку заспокоювало писання формул. І дратувала бюрократична рутина.
Яка так багато встигла. І так багато змогла.

Питання лише в тім, чи встигли ми - ті, хто сьогодні згадує про Івана Вакарчука, - сказати йому те, що хотіли і мусили. І чи зуміємо його пам"ятати.

У моїй пам"яті він такий, як на цьому фото. Симптоматично: поруч із Франком.
Спершу написав: поруч із ПОРТРЕТОМ Франка.
А потім зловив себе на думці, що обидва вони - уже на портреті.
Дякую, Іване Олександровичу.
Дякуємо.

Богдан ТИХОЛОЗ


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Вакарчук, ЗНО, Богдан Тихолоз, Львів


Читайте також



Коментарі (0)
avatar