Дивна на смак селера

Мій суботній день, від раннього ранку до пізньої ночі, бринів напарфумленим паризьким повітрям. Разом з Равіком я посидів на лавці в Булонському лісі, зайшов у бістро на розі вулиці Буасьєр, потім попхалися до ресторану «Бель орор», де пили коньяк «Курвуазьє», а потім ще перехилили по келишку «Біскюї дюбоше»… Надвечір знімали напругу у публічному домі «Озіріс», потім повернулись до готелю «Ентернасіональ», бо на Равіка чекала Джоан…

… Після полудня стомився, відклав подертий бібліотечний томик Ремарка, бо мене направду потривожив голод. Я розігрів учорашню гречку, натер запахущого кореня селери, нарубав до неї пук петрушки з кропом, видушив трохи цитрини, змастив кукурудзяною оливою, і поки їв, з увімкнутої ФМ-станції полинув хриплуватий голос Лілії Сандулеси.

Вона співала пісню Ірини Кириліної про зраджене кохання.

І все те якось раптом – Ремарк з його трагічними почуттями до Марлен Дітріх, виписаними в «Тріумфальній арці», у неймовірно вишуканому перекладі українською Євгена Поповича, і хриплий голос Сандулеси, і дивна мелодія Кириліної – все те так магічно заплелося, здійнялося такими душевними хвилями, що було годі їсти, а хотілось десь іти…

… Нічого не питаю. Розумію.
Але без тебе жити я не вмію.
Нехай це буде доля не моя,
Хай буду це не я!
Не йди до мене, осінь!
До мене ти прийдеш в весняній зливі.
Твій погляд буде втомлений, щасливий.
Розкажеш, як чекав і як кохав,
Мене кохав…

… Але я нікуди не йшов.
Я доїв мою гречку зі сльозами розчулення і думав про вже покійних і не поцінованих за життя українських геніїв – композитора Ірину Кириліну і Божого толмача з чужої мови Євгена Поповича, побратима великого Миколи Лукаша… А ще згадався мій давній приятель Сергій С., який дуже схожий на Ремарка тим, що також з-поміж решти віддає перевагу кальвадосу, грушівці й сливовиці. Він був би новітнім Ремарком, якби міг ходити на прогулянку до Тріумфальної арки, а не до арки Дружби народів…

Дивна на смак селера схиляла допевнитись: є щось від нас незалежне, щось, що не дає згинути намарне нічому високому й важливому – ні у звуках, у слові чи вчинках. Навіть якщо припадає допіру пилом, колись все одно має вибухнути. Хоча б слізьми розчулення.

Леонід ІСАЧЕНКО"Хвиля Десни"