Дівчина, яка подарувала ім'я танку

Євдокія Кулініч – 17-річна школярка з Донбасу. Чотири місяці поспіль, закутана в український прапор, виходить на дорогу біля свого будинку і проводжає українських військових на передову. Вчинок юної патріотки настільки розчулив солдатів, що вони з вдячності назвали її ім’ям танк. Один з танкістів сфотографував школярку та розповів про неї у соцмережі. Через якусь мить вона стала відомою на всю Україну. Львівському порталу пощастило поспілкуватися з Євдокією, яка нас просто зачарувала щирістю та патріотизмом.

Євдокія, як ти відважилася на такий вчинок?

Коли я вперше вийшла на дорогу з маленькими жовто-блакитними прапорцями, у мене було величезне бажання продемонструвати, що я люблю Україну, що я українка і хочу, щоб моя країна була єдина. Намагалася показати, що підтримую військових. Хотіла, щоб вони розуміли, що тут їх сприймають, як захисників і героїв. Що вони, насправді, нам дуже потрібні. Бо там, де я живу, більш-менш спокійно і тихо. І коли я дивлюся на села, де йде війна, у мене виникає велике почуття вдячності військовим за наш спокій.

З твого подвір’я чути бойові дії?

Так, інколи чути. Видно «Гради». Стає лячно. Бо не знаєш, що відбувається. Але з кожним разом, чим частіше це стається, починаєш спокійніше до цього ставитися.

Де ти живеш?

Я живу у селі біля міста Щастя.

І щодня повз твій будинок їдуть танки?

Так. Мій будинок розташований біля траси. Я виходжу і вітаюся з військовими, які проїжджають біля нас

Як до цього ставляться твої рідні?

Вони мене підтримують. Моя сім’я, насамперед, батьки дали мені своєрідний поштовх, скерували в потрібному напрямку. Щодо інших людей, то, звісно, підтримують не всі. При чому більшість, приблизно 70%, - проти. Це відчувалося від самого початку і, звичайно, було некомфортно. Вони не дуже добре реагували на те, що я виходжу з українськими прапорами. Можна навіть сказати - різко негативно ставилися.

Але це все одно тебе не стримувало?

Коли в серці велика любов, думки всіх інших вже неважливі. Хоча, слід зауважити, що були люди, які підтримували мене. Коли я стояла з прапорцями, мене питали: «Що ти робиш?». Я відповідала, що підтримую у такий спосіб українську армію. У відповідь чула: «А ми підтримуємо тебе». І це було найважливіше. А ті, хто був проти… ну, я просто зрозуміла, що у нас дуже різні погляди. Вони не поділяють мої, а я їхні. І намагалася ставитися до цього простіше. На той момент для мене важливішою була інша мета – підтримка військових.

А звідки в тебе такі погляди? Мабуть, маєш дуже патріотичну сім’ю?

Я вважаю, що з любов’ю до Батьківщини людина має народжуватися, вона має бути в серці. І тоді, в критичний час, людина має її проявити. Для мене цей час настав. Я просто зрозуміла, що треба щось зробити для того, щоб люди не думали, що на сході всі «ПРОТИ» України. Це не так. Є люди, які «ЗА» і які готові навіть своє життя віддати за те, щоб Україна процвітала, щоб не було війни, щоб вона скоріше закінчилася. Дуже вже хочеться, щоб війна закінчилася! Тому я, як і обіцяла, стоятиму до останнього. Я визначила собі місію – стоятиму і в холод, і в спеку, щоб підтримувати бойовий дух армії, щоб всі повернулися живими і здоровими.

Кажуть, що через таку позицію у тебе почалися проблеми в школі?

Так. Але це почалося раніше, ще рік тому, коли зібрався Майдан. Я не знаходила порозуміння з однокласниками, виникали скандали. Але з часом, завдяки директору школи, ставлення потрохи змінилося. Хоча спочатку було дуже важко. Коли я закінчила 10-й клас, у мене виникло бажання більше в цю школу не повертатися. Куди завгодно, але тільки не туди. Бо дуже тяжко, коли тебе не розуміють, коли ти одна. Коли не лише діти, а й деякі вчителі не за Україну, не підтримують і не розуміють тебе… І, слава Богу, у мене є можливість піти вчитися деінде. Повертатися в ту школу, я вже не буду. Бо як би там усе не змінилося, той внутрішній біль, який вона мені завдала, все одно залишився.

Розкажи, які саме проблеми виникали у школі?

Одного разу, коли я повернулася на навчання після хвороби, то помітила, що в кутку, де висять шкільні фотографії, на моїй фотокартці ручкою хтось написав, що я «бендерка». Мене це дуже здивувало - чому мене так називають? А потім трапився ще один випадок. У нас на стіні висів український прапор і герб – це був такий плакат. Якось я побачила, що він валяється на підлозі, хтось його зірвав. Деякі діти - їх було мало, але вони були, - знову повісили його, інші зняли ще раз і почали проколювати. І коли класна керівничка побачила той плакат, звернулася до свого сина, який з нами вчився, і запитала: «Це ти?». «Ну так» - отримала у відповідь. Тоді я зрозуміла, що в їхній сім’ї це обговорювалося, бо вона одразу здогадалася, що це були дії її сина. Я збагнула, що проти мене і України не тільки діти налаштовані, а й вчителька.

Зараз ти не відвідуєш школу?

Ні.

Як плануєш закінчувати середню освіту?

Думаю в якусь іншу школу перейти, хочу знову піти в десятий клас, закінчити одинадцятий, здати ЗНО і - в інститут. У майбутньому дуже хочу бути корисною Україні.

Тобі не було страшно виходити на вулицю з українською символікою, коли стільки людей проти. Не боялася, що хтось може скривдити за це?

Ну, взагалі-то по житті я борець. Тому страху, як такого, не було. Були переживання через те, що я не знала, як відреагують самі військові, не знала, чи допоможу їм таким вчинком. Чи будуть вони взагалі раді. Ось щодо цього моменту я, справді, переживала. А щодо ставлення до мене інших людей – я вже пройшла школу і знала, що вони ставляться негативно, що вони в будь-якому випадку мене не підтримають. Траплялося різне, могли щось негарне показати чи сказати. Наприклад, дідусь мого колишнього однокласника, коли побачив, що я з прапором стою, що на мені патріотичні стрічки, сказав викинути ту «фашистську символіку». Після цього я зрозуміла, що на таких людей просто не варто реагувати.

Після того, як один з танкістів написав про тебе в соцмережі, ти стала відомою на всю Україну. Як даєш собі раду з армією прихильників?

Коли мені кажуть, що я стала зіркою, відповідаю, що я просто патріотка. Мені це ближче. Я не думала, що так станеться, не очікувала і не прагнула цього. І в мріях у мене такого не було. Зараз я трохи навіть шокована. Інколи у мене просто немає слів, щоб висловити свої емоції. Я дуже вдячна всім, хто мені пише, за підтримку. Всіх люблю. Це дуже сильний стимул для підняття вже мого власного бойового духу! Зараз мене переповнює лише відчуття вдячності. У мене з’явилося багато нових друзів, я зрозуміла, що недаремно там стояла і вірила в цей народ. Пишаюся ним. З такими людьми Україна не може не перемогти.

Неочікувана популярність змінила твоє життя?

Тепер мені стало навіть трішки важче, бо треба скрізь встигнути. Бо я хочу всім відповісти, по-іншому просто не можу. Хочу подякувати кожному і сказати, що це для мене дуже важливо. Раніше я не бачила і не відчувала такої підтримки, як зараз, і це було теж тяжко. Тому зараз я рада кожному. Бо я бачу, що це вся Україна. Це велика сила! У цьому плані, справді, все змінилося – я стала більш впевненою. Загалом, популярність на мене не впливає. Я як ставилася до інших, так і ставлюся. Зараз для мене найголовніше те, що думають військові. Буває вони жартують, що у мене свій блокпост, що я чітко стою по годинах, інколи краще, ніж вони самі (усміхається – ред.). Після таких слів мені вже нічого не треба. Я щаслива!

Як війна загалом вплинула на життя твоєї родини?

У матеріальному плані – дуже вплинула. У мене велика сім’я – маю брата і двох сестер. Раніше ми всі були разом, а зараз хто де. Розкидало усіх по різних частинах України. У Луганську жили брат і дві сестри. Хто працював, хто вчився. Спочатку вони не мали можливості звідти поїхати, потім таки залишили місто, зрозуміли, що вже не буде так, як колись, почали шукати, де можна влаштуватися. У Луганську зараз жити неможливо. Ми категорично проти того, що там відбувається.

А як ти думаєш - Донбас залишиться українським?

Я бачу, що багато людей, які були негативно налаштовані щодо України, потрохи змінюють думку. Багатьом просто не подобається те, що відбувається зараз. Вони вже бачать наскільки гірше їм стало жити. Завжди було нелегко, а стало ще гірше. І думка починає змінюватися в кращу сторону. Для мене особисто Донбас – це Україна, а Україна єдина і ніхто не може її поділити. Ті, хто цього не розуміє, я вважаю, належать до людей, яким не дано любити. Бо людина має народжуватися з любов’ю до Батьківщини, що б там про неї не говорили. Це найголовніше. Мені 17 років, але я усвідомлюю, що я українка, живу в Україні, це моя Батьківщина, і я маю її любити. І ніхто мені не доведе протилежного. Убити в мені любов до Батьківщини – неможливо.

Євдокія, ти дуже смілива дівчина. Ми захоплюємося твоїм патріотизмом. Бажаємо, щоб на Донбасі якнайшвидше настав мир, а біля твого будинку більше ніколи не їздили танки.

Дякую!

Галина ЖАГАЛЯКЛьвівський портал