Сходив на «Довженко. Перший погляд». Рекомендую

Автори зуміли зробити, здавалося б, майже неможливу річ: поєднати іронію й легкість із драмою та трагедією так, що вони не заважають одна одній, а навпаки — підсилюють.

Це історія початку Олександра Довженка в кіно. І тут тобі, як водиться в хорошій мелодрамі, любов. Причому не просто любов, а любов утрьох. Головний редактор Одеської кінофабрики Юрій Яновський і Олександр Довженко, якого він запросив ставити фільм, і прима-балерина Одеської опери Іда Пензо - любовний трикутник.

Спочатку все виглядає майже легко й іронічно. Довженко збирається знімати «Звенигору» - фільм про Україну. Але радянська кіноіндустрія має власне бачення творчого процесу: хочеш Україну з-німай «Портфель дипкур’єра», про подвиги радянської дипломатні. А щоб режисор раптом не почав займатися зайвою творчістю, до нього приставляють «консультанта» товариша Ліфшиця. Формально консультанта. Фактично — наглядача з НКВД.

Ліфшиця, очевидно, цікавить не стільки мистецтво кіно, скільки правильність світогляду режисера. Тому він змушує Довженка дивитися справжні розстріли «ворогів народу». Такий собі радянський майстер-клас із режисури: спочатку тобі показують, як розстрілюють людей, а потім пропонують зняти кіно про щось зовсім інше.

Довженко шокований і хоче їхати. Але залишається й закінчує фільм.
І от що особливо сподобалося: автори ніде не передали куті меду - ні з драмою, ні з комедією. Смішне поступово стає моторошним, а моторошне часом виглядає настільки абсурдним, що мимоволі усміхаєшся. Власне, так, мабуть, і працює найкраща іронія - коли за нею раптом проступає трагедія.

І водночас дуже добре передана атмосфера того часу: коли люди ще закохуються, сперечаються про кіно і будують творчі плани, а десь зовсім поруч уже працює машина, яка може одним пострілом перекреслити і любов, і кар’єру, і саме життя.

Юрій ЛУКАНОВ