«Держи канахвет, або як я в дитинстві проповідував «Царство небесне»
Щороку на Провідну неділю я з бабою і дідом на чорних «Жигулях»-тройці їхали у бабине рідне село Крапивну (ми так це вимовляли, хоча офіційно - Кропивне), що на Чернігівщині на могилкИ.
Якось ми приїхали, традиційно розквартирувалися у хаті баби Насті. Я ще мале і допливе пішло гулять по селу. Вийшов за хвіртку і йду собі махаю палкою, як кавалєріст і збиваю траву. Тут із сусіднього двору до мене, спираючись одразу на дві кувіньки, суне старенька огрядна бабуся у хустці.
- Ти чиє? - питає питає баба з двома кувіньками.
Я отетерів. Хотів перепитати, чи це вона до мене говорить, бо я дитина -городська не звик, щоб у мене питали ти чиє, а не чий. Я тоді ще не знав, що в українському селі дітей до певного віку не поділяють на «він» і «вона». До певного віку у селі діти - це «воно».
А тут інша баба за спиною в мене каже: «Та воно ж Кулешикове…». Я тоді ще не знав, що моя прабабка - Катерина Беззуб і її другий чоловік по-сільськи звалися «Кулешики». У Крапивні Кулешики жили у крайній хаті коли цвинтара. Тож коли у селі хтось помирав - то ніколи не казали, що він помер, чи вмер, чи представився. Казали просто - «його вже за Кулешики понесли». Тож кого-кого, а Кулешиків знали всі.
І тут баба на двох кувіньках лізе у кишеню і дістає з кишені цукерку «Тузік». Ну знаєте таку вафельну з шоколадом? Баба простягає мені цукерку і каже: «Дитинко, держи канахвет!»
За моїм спілкуванням з місцевим електоратом спостерігала моя бабуся Галина Михайлівна. Вона бачить, як я беру цукерку і питає: «Андруша, що треба казать?». Я відповідаю: «Спасіба!». Моя бабуля каже: «Зараз - проводИ, тому коли дають цукерку треба казать: «Царство небесне!». Пойняв?»
Кажу: «Пойняв!»
Це була стара традиція пов’язана з тим, що колись предки цих людей приносили коливо, солодощі і різні продукти на Панахиду до храму в пам’ять про своїх рідних - померлих. А після Панахиди роздавали їжу - тим хто потребував, а солодощі дітям. За це той - хто отримував цукерку мав помолитися за упокій душі того, за кого приносили Панахиду. У селі з 1920-х років не було церкви, але пам’ять про те, що треба дітям роздавати цукерки - залишилася. І чомусь роздавали на проводи саме вафельні цукерки.
Тим часом ми з бабульою почемчикували в бік хати Кулешиків. Баба Катя жила у іншому кінці села і до цвинтаря було йти не близько. Я йшов і майже кожний дорослий, а це здебільшого бабусі давали мені цей заповітний «канахвет». В руки і кишені вже не поміщалося, і я задер футболку і висипав туди цукерки і виглядав, як сіяч з класичної картини.
Я вже не чекав коли мені вручать цукерку. Я просто йшов по селу і кричав: «Царство небесне!», «Царство небесне!», ніби проповідував. Кілограм цукерок, а може і два - я тоді мабуть зібрав по селі.
Після Проводів ми повернулися додому у Боярку. Бабуся працювала у Жіночій консультації і інколи забирала мене після школи до себе на роботу. Я захожу у кабінет до бабусі, а там сиділа і пила чай її колега.
Бабусина колега простягає мені цукерку. Я беру, а моя баба Галя питає в мене: «Що треба сказати?» А я вже навчений досвідом кажу: «Царство небесне!».
Бабина колега чуть зі стільця не впала. А бабуся спокійненько каже: «Царство небесне - то у Крапивні, а у Боярці - дякую! Пойняв?»
«Пойняв», - кажу я. Хоч так нічого і не пойняв…
Андрій КОВАЛЬОВ
Якось ми приїхали, традиційно розквартирувалися у хаті баби Насті. Я ще мале і допливе пішло гулять по селу. Вийшов за хвіртку і йду собі махаю палкою, як кавалєріст і збиваю траву. Тут із сусіднього двору до мене, спираючись одразу на дві кувіньки, суне старенька огрядна бабуся у хустці.
- Ти чиє? - питає питає баба з двома кувіньками.
Я отетерів. Хотів перепитати, чи це вона до мене говорить, бо я дитина -городська не звик, щоб у мене питали ти чиє, а не чий. Я тоді ще не знав, що в українському селі дітей до певного віку не поділяють на «він» і «вона». До певного віку у селі діти - це «воно».
А тут інша баба за спиною в мене каже: «Та воно ж Кулешикове…». Я тоді ще не знав, що моя прабабка - Катерина Беззуб і її другий чоловік по-сільськи звалися «Кулешики». У Крапивні Кулешики жили у крайній хаті коли цвинтара. Тож коли у селі хтось помирав - то ніколи не казали, що він помер, чи вмер, чи представився. Казали просто - «його вже за Кулешики понесли». Тож кого-кого, а Кулешиків знали всі.
І тут баба на двох кувіньках лізе у кишеню і дістає з кишені цукерку «Тузік». Ну знаєте таку вафельну з шоколадом? Баба простягає мені цукерку і каже: «Дитинко, держи канахвет!»
За моїм спілкуванням з місцевим електоратом спостерігала моя бабуся Галина Михайлівна. Вона бачить, як я беру цукерку і питає: «Андруша, що треба казать?». Я відповідаю: «Спасіба!». Моя бабуля каже: «Зараз - проводИ, тому коли дають цукерку треба казать: «Царство небесне!». Пойняв?»
Кажу: «Пойняв!»
Це була стара традиція пов’язана з тим, що колись предки цих людей приносили коливо, солодощі і різні продукти на Панахиду до храму в пам’ять про своїх рідних - померлих. А після Панахиди роздавали їжу - тим хто потребував, а солодощі дітям. За це той - хто отримував цукерку мав помолитися за упокій душі того, за кого приносили Панахиду. У селі з 1920-х років не було церкви, але пам’ять про те, що треба дітям роздавати цукерки - залишилася. І чомусь роздавали на проводи саме вафельні цукерки.
Тим часом ми з бабульою почемчикували в бік хати Кулешиків. Баба Катя жила у іншому кінці села і до цвинтаря було йти не близько. Я йшов і майже кожний дорослий, а це здебільшого бабусі давали мені цей заповітний «канахвет». В руки і кишені вже не поміщалося, і я задер футболку і висипав туди цукерки і виглядав, як сіяч з класичної картини.
Я вже не чекав коли мені вручать цукерку. Я просто йшов по селу і кричав: «Царство небесне!», «Царство небесне!», ніби проповідував. Кілограм цукерок, а може і два - я тоді мабуть зібрав по селі.
Після Проводів ми повернулися додому у Боярку. Бабуся працювала у Жіночій консультації і інколи забирала мене після школи до себе на роботу. Я захожу у кабінет до бабусі, а там сиділа і пила чай її колега.
Бабусина колега простягає мені цукерку. Я беру, а моя баба Галя питає в мене: «Що треба сказати?» А я вже навчений досвідом кажу: «Царство небесне!».
Бабина колега чуть зі стільця не впала. А бабуся спокійненько каже: «Царство небесне - то у Крапивні, а у Боярці - дякую! Пойняв?»
«Пойняв», - кажу я. Хоч так нічого і не пойняв…
Андрій КОВАЛЬОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |