Головна › Новини › ПОГЛЯД
ПОГЛЯД
Таких борщів давно не варять
14-Квіт-18 197 0.0 0
Із самісінького раннього і ще заспаного ранку ми із старшим братом Вітьком нетерпляче визирали у хатні вікна, що виходили в той бік. Вже димить? Чи ще не не розпалювали?..

А палити вогнище у поминальний день на старих і вже закритих для поховань гробках починали дуже рано. А коли нарешті дим поволі піднімався до неба такого ж кольору чи присідав від вітру і стелився по зеленій траві, ми вибігали з двору: пора! Разом із сусідськими хлопцями й дівчатами вервечкою прямували на гробки. А там вже хазяйнували старі бабусі. Жваво гоготів вогонь під кількома здоровецькими чорними казанами, встановленими трохи далі від могил, на яких ми напередодні наводили лад(руки он і досі у фарбі -"сріблянці"). У казанах щось булькало і шипіло, а ми мерщій кидалися виконувати різні доручення куховарок, а потім бігли гратися десь поблизу. Та знали: скоро від казанів попливуть такі апетитні пахощі, що ноги самі нас понесуть до імпровізованої кухні та столу просто неба.

У ті роки існував давній звичай влаштовувати у поминальний день спільний для всіх обід. Попередньо збирали відповідні харчі з кожного двору на нашому кутку, готували гарячі страви прямо на кладовищі і тут ще обідали й поминали покійних. Смачнющий борщ, "хторе" і компот варили найстарші жінки із нашою, звичайно, допомогою. А всі інші часто були в полі(весна ж!) чи на фермі. Але на обід приходили всі. На траві розстеляли різнокольорові скатертини та клейонки, де ми розсідалися і гуртом обідали. Настільки пам'ятаю, спиртного тоді дорослі пили "за упокій душі" значно менше, ніж у наступні роки. А ось ми, дітлахи, міри не знали. Борщ, приготовлений на вогнищі на свіжому повітрі, був такий смачний, що ми їли, аж за вухами лящало! З обов'язковою добавкою. Пам'ятаю, хтось із дядьків лукаво підморгував: "Що, хлопці, смачно? Та нашим жінкам за цей борщ треба пам'ятника поставити!." Ми тоді аж давилися сміхом. Бо здавалося, що дядько Іван каже про пам'ятник борщу!.. А з роками я зрозумів: жарти жартами, але такого смачного борщу, який готували бабусі на гробках, я відтоді ніколи не їв.

Звичай готувати спільний поминальний обід потім згадував всі наступні роки, коли в нашому селищі на інших гробках поминали своїх рідних і родичів кожна родина окремо. І якщо раніше ми частувалися борщем із великого казана, то тепер, так іноді здавалося, дорослі хилять спиртне із такого ж посуду. Із всіма наслідками... Були й курйозні випадки. Якось вже у парубоцькому віці пізнього вечора ми з хлопцями поверталися додому і почули з кладовища, де вдень поминали покійних, дуже гучний крик. Навіть дике ревіння! Швиденько побігли туди і побачили відомого нам чоловіка із сумнівною репутацією. Він лежав на старій могилі, ніяк не міг встати і горлав: "Людоньки!..Сусідоньки!.." Виявляється, вдень так "напоминався", що впав у кущі бузку біля могили й заснув. А хтось лукаво прив'язав його за ногу до деревця, що поруч... Чоловік спершу зрадів "людонькам", які прибігли на поміч, але коли впізнав нас(!!!!!) - шкідливих стосовно нього, як котів, здригнувся, немов побачив нелюдів. Та було вже пізно...

А старі гробки на вулиці Пролетарській, де у ранньому дитинстві ми смакували поминальним обідом, мені вдалося відвідати пару років тому. Давно закрите кладовище стало сивим у прямому значенні, бо тут тепер буйно розрослася степова ковила. Втім, деякі поховання досі доглянуті. Знайшов могили моєї бабусі Мотрі та поруч її подруги бабусі Мелашки. Ходив густою травою поміж старих каменів та камінних хрестів і знову ловив себе на думці - пам'ятний камінь отому найсмачнішому борщу з дитинства тут також був би не зайвим. Бо пам'ять про людей, які його готували, вічна.

Павло КУЩ



Теги:Діди, проводи, Павло Кущ



Читайте також

Коментарі (0)
avatar