День фетишиста

Вчора увечері ми розпочали відзначати хатнє свято День фетишиста. Не чули про таке? Як? Це віднедавна майже професійне свято біженців чи переселенців із Криму та Донбасу. Точної дати в календарі не шукайте. Свято настає тоді, коли вдасться через добрих людей отримати з окупації свої окремі хатні речі, які за минулі чотири роки дуже скучили за господарями. А ми за ними - тим більш.

Отже цього разу зусиллями наших друзів із Донецька вдалося успішно провести деокупацію ще деяких речей. Тих самих, які із сумом відреагували на те, що ми не дотримали свого слова. Бо влітку 2014-го пообіцяли повернутися до них через місяць-другий...

Серед деокупованого виявився й мій студентський фотоальбом(на фото пара у нашій 32-й аудиторії), з яким я да-а-авно подумки розпрощався. А ще тут(ура!) самовар, який наші однокурсники подарували нам з Ліною на весіллі взимку 1989 року минулого століття. Уявляєте, скільки тут води виварили! А ще скільки могли наварити за минулі чотири роки?.. Також прибув ще один(Ура-а-а-а-аа!) сімейний раритет: ця невибаглива картина років п'ятнадцять висіла над робочим столом. Для мене особисто зображена на ній степова дорога під високим небом має дещо магічну силу. Бо нею іноді ледве плентав, а іноді швидко йшов чи навіть біг підтюпцем, пишучи силу-силенну журналістських матеріалів та оповідань і повістей для десятка своїх книжок.

Вчора ми випили... Випили дуже й дуже смачного чаю із деокупованого самовару із видом на оту степову дорогу та інші дорогі нам речі. З Днем фетишиста, колеги!..

Іще таке. Свого часу ми нерідко збирали друзів вдома за згаданим самоваром. На жаль, там, де ми зараз мешкаємо, поки такої можливості немає. Але... Зате тепер можемо ходити в гості зі своїм деокупованим самоваром!..

Павло КУЩ