День 170.Бути майстром.

Мама вдячна всім за вітання. Стільки уваги! Їй було дууууже приємно.

Вчора я злякалося грому. Прокинулася (чи вірніше підхопилася) від звуків, які моя підсвідомість сприйняла як канонаду. В голові одразу - блін, нас знову обстрілюють, що робити! І лише потім, навідавшись у міські чати та зрозумівши, що то був грім, почала заспокоюватися. Не розумію, як працює психіка: то сплю, не зважаючи ні на що, а то якийсь звук стає початком кошмару. Може, на якусь фазу сновидіння припадає.

Зустрічалися з дівчатами-майстринями в кафе. Хтось пережив воєнні дії у місті, хтось виїжджав у більш безпечне місце чи за кордон. Здавалося б, майстрам, особливо тим, у кого вже є досвід продажів на світових маркет-плейсах, простіше: працюй собі з будь-якої точки світу. Але ж майстерня... Майстерню із собою не забереш. А рукодільниці до того ж ще завжди повні ідей і створюють під ці ідеї чималенькі запаси різних матеріалів. Улюблені інструменти, до яких звикла рука, теж багато важать. І опинитися десь без купи необхідних для роботи дрібниць, знову купувати потрібне за значно більші кошти, та ще й себе докупи при цьому збирати і дітей підтримувати - нелегке випробування. І в той же час така робота-творчість зцілює.

Пригадую, з яким хвилюванням після тривалої перерви сіла розписувати чашку, аж руки трусилися. Той випадок, коли опору знаходиш на кінчику голки або тоненького пензлика.

А на що спираєтесь ви?
Обіймаю!

Тетяна КУЗИК