День 160.Межі норми.

Зауважила, що мене вже не тригерять жорстко нові воєнні злочини раші. Так, і гнів є, і плакати хочеться, та вже немає такого, щоб на день викинуло у чорний відчай. Не хочеться думати, що я стаю толерантною до насильства. Скоріше це - від усвідомлення того, що ми воюємо з іншою цивілізацією, для якої немає моральних обмежень.

Власне, що я знаю про тих самих бурятів, калмиків та інші народи, що населяють країну-агресора?
Хоча, може, просто дистанціююся від жахіть, бо як потім спати...

Сьогодні займалася малюванням з дівчинкою, коли завила сирена. Ховатись нема куди, тому просто пересіли від вікна. Ніхто не думав, будуючи будинок, що може знадобитися бомбосховище.

Вдома домальовувала чашки і раділа, що не лише я люблю конячок). Діти, творчість, природа - те, що тримає.
Давайте за жахіттями війни не забувати про те, що є нормою саме для нас.
Обіймаю!

Тетяна КУЗИК