Чому я не люблю осінь і зиму?
Чому я не люблю осінь і зиму? І вітаюсь з усіма прибиральницями і двірниками?
Ми завжди прагнемо демонструвати свою успішність, силу і кар‘єрний ріст. Але зараз такі обставини, що ти можеш мати три освіти, знати англійську і бути абсолютно безпорадною. Просто тому що ти біженка з дітьми в іншій країні. І інколи аби прожити, українки працюють за їжу і дах над головою. Як каже моя знайома психологиня: «Треба забути ким ми були до…».
Під час інтерв’ю з жінками, які з початком війни опинились в різних країнах і на різних континентах, я чую чимало історій, відчуваю біль і розпач. Днями одна з акторок київського театру не захотіла розказати про своє життя закордоном. Розумію чому … Бо тепер весь свій талант вона проявляє розмовляючи зі свіжоспеченими круасанами в пекарні… Вона і гадки не мала, що буде щось пекти серед ночі… в іншій країні.
Ти можеш прийти з прекрасним резюме, одягнена так, що при вході в гарний готель, якась жінка запитає: «Ви модель?» А вже через 5 хвилин, опустиш очі, будеш дивитися на свої туфлі Chanel і почуєш: «У нас для вас дві пропозиції: вантажниця і прибиральниця. Вантажницею працювати легше, бо інша вакансія - це прибирання 30 номерів на день». Ці слова ейчара - дурний сон? Реальність! Їде дах. Після подібних зустрічей жінки відчувають себе розчавленими.
8 місяців війни. Хто мав якийсь фінансовий запас, давно його витратив. Разом з порожніми кишенями приходить розуміння, що війна надовго. На чоловіків надії мало, звісно, якщо не йдеться про гламурні батальйони Монако і Відня. Війна забирає всі кошті, бізнес ліг, заробітки теж. Тож зараз у більшості випадків він говорить їй: «Рідна, ти ж - розумна і все зможеш, викрутишся».
Тож ці «кохані, дорогі і найрозумніші» погоджуються на будь-яку роботу аби жити в безпеці з дітьми. Більшість жінок вже вивчили місячні бюджети виживання в різних країнах, відчули ставлення до себе, починаються переїзди і нові облаштування.
Працювати не соромно, соромно не працювати. Треба поважати будь-яку працю. Бо кожна з них - необхідність для комфорту мешканців Землі.
Колись, давно у 80-х, мені теж було соромно. Правда, тоді мені було років 14 -15. Рідко, коли була вже екстрена ситуація, батьки будили мене близько 5 ранку аби я їм допомогла. І ми мели вулиці або прибирали сніг. А потім я бігла до школи. Лягаючи спати, я просила: «Господи, хоч би сніг не випав. Хоч би заморозок не вдарив, бо все листя облетить». Мені було шкода батьків, які важко працювали і мало спали. В дитинстві ми мали все необхідне, батьки крутилися на 3-4 роботах десятиліттями. І головне: з моїх 5 років ми жили у власному будинку. Я не знала, що таке проживання в гуртожитку чи в малесенькій квартирі. Але все має свою ціну. І вітер в обличчя кидав сухе листя… І лопата була важка від вологого снігу. Пройшли роки, а я так і не навчилась любити осінь і зиму.
Тоді я собі пообіцяла, що стану бульдозером, вигребу, вивчуся, зроблю кар‘єру і буду успішною.
Успішною точно була, може ще колись і буду. Але добре розумію, що моєї англійської не вистачить аби писати книги чи статті для відомих світових ЗМІ. Треба знову шукати себе… своє місце…
Знову цей клятий вітер! Але цей небезпечний і страшний. Вітер війни, який руйнує долі і майбутнє. Куди його ще принесе? В які країни?
Ви сьогодні вийшли з дому? Побачили двірника, прибиральницю? Скажіть їм пару добрих слів. Бо може десь далеко … так само мете вулиці ваша мама, дружина, сестра чи донька.
Працювати не соромно. Вигребемо! Поставимо дітей на ноги! Націю збережемо! Ми ж мами, які все можуть!
Тетяна МОКРІДІ
Ми завжди прагнемо демонструвати свою успішність, силу і кар‘єрний ріст. Але зараз такі обставини, що ти можеш мати три освіти, знати англійську і бути абсолютно безпорадною. Просто тому що ти біженка з дітьми в іншій країні. І інколи аби прожити, українки працюють за їжу і дах над головою. Як каже моя знайома психологиня: «Треба забути ким ми були до…».
Під час інтерв’ю з жінками, які з початком війни опинились в різних країнах і на різних континентах, я чую чимало історій, відчуваю біль і розпач. Днями одна з акторок київського театру не захотіла розказати про своє життя закордоном. Розумію чому … Бо тепер весь свій талант вона проявляє розмовляючи зі свіжоспеченими круасанами в пекарні… Вона і гадки не мала, що буде щось пекти серед ночі… в іншій країні.
Ти можеш прийти з прекрасним резюме, одягнена так, що при вході в гарний готель, якась жінка запитає: «Ви модель?» А вже через 5 хвилин, опустиш очі, будеш дивитися на свої туфлі Chanel і почуєш: «У нас для вас дві пропозиції: вантажниця і прибиральниця. Вантажницею працювати легше, бо інша вакансія - це прибирання 30 номерів на день». Ці слова ейчара - дурний сон? Реальність! Їде дах. Після подібних зустрічей жінки відчувають себе розчавленими.
8 місяців війни. Хто мав якийсь фінансовий запас, давно його витратив. Разом з порожніми кишенями приходить розуміння, що війна надовго. На чоловіків надії мало, звісно, якщо не йдеться про гламурні батальйони Монако і Відня. Війна забирає всі кошті, бізнес ліг, заробітки теж. Тож зараз у більшості випадків він говорить їй: «Рідна, ти ж - розумна і все зможеш, викрутишся».
Тож ці «кохані, дорогі і найрозумніші» погоджуються на будь-яку роботу аби жити в безпеці з дітьми. Більшість жінок вже вивчили місячні бюджети виживання в різних країнах, відчули ставлення до себе, починаються переїзди і нові облаштування.
Працювати не соромно, соромно не працювати. Треба поважати будь-яку працю. Бо кожна з них - необхідність для комфорту мешканців Землі.
Колись, давно у 80-х, мені теж було соромно. Правда, тоді мені було років 14 -15. Рідко, коли була вже екстрена ситуація, батьки будили мене близько 5 ранку аби я їм допомогла. І ми мели вулиці або прибирали сніг. А потім я бігла до школи. Лягаючи спати, я просила: «Господи, хоч би сніг не випав. Хоч би заморозок не вдарив, бо все листя облетить». Мені було шкода батьків, які важко працювали і мало спали. В дитинстві ми мали все необхідне, батьки крутилися на 3-4 роботах десятиліттями. І головне: з моїх 5 років ми жили у власному будинку. Я не знала, що таке проживання в гуртожитку чи в малесенькій квартирі. Але все має свою ціну. І вітер в обличчя кидав сухе листя… І лопата була важка від вологого снігу. Пройшли роки, а я так і не навчилась любити осінь і зиму.
Тоді я собі пообіцяла, що стану бульдозером, вигребу, вивчуся, зроблю кар‘єру і буду успішною.
Успішною точно була, може ще колись і буду. Але добре розумію, що моєї англійської не вистачить аби писати книги чи статті для відомих світових ЗМІ. Треба знову шукати себе… своє місце…
Знову цей клятий вітер! Але цей небезпечний і страшний. Вітер війни, який руйнує долі і майбутнє. Куди його ще принесе? В які країни?
Ви сьогодні вийшли з дому? Побачили двірника, прибиральницю? Скажіть їм пару добрих слів. Бо може десь далеко … так само мете вулиці ваша мама, дружина, сестра чи донька.
Працювати не соромно. Вигребемо! Поставимо дітей на ноги! Націю збережемо! Ми ж мами, які все можуть!
Тетяна МОКРІДІ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |