Вдруге повний місяць
Можливо, це прозвучить дико, але - моє життя не особливо сильно змінилося, якщо говорити в контексті принципів і віри, що вже встигли сформуватись. Навпаки, в армії я став ще більше в них впевнюватися і пропрацьовую їх кожен день завдяки екстремальним обставинам.
Все складається з простих речей: дихання, погляд, влучне слово, увага, підтримка, готовність допомогти поза думкою «а шо мені за це буде?» Якщо є такі думки, то на тебе, друже, чекають сумні перспективи. Бо цей принцип має накопичувальний ефект, особливо тут, і в геометричній прогресії виявляє себе «боком» в найнепередбачуваніший із ситуацій.
Наприклад, коли знаходишся на позиції, то можна подумати: тут люди працюють, тож вони і зобовʼязані попіклуватися, пригостити тебе тим, що в них є, стати і зробити кадр, який тобі наказали привезти з собою. Все, насправді, далеко не так. Вони то попіклуються і поділяться всім, чим можуть, але що саме ти можеш дати натомість?
Якось я взяв один грейпфрут з їдальні. А потім носив його в рюкзаку майже тиждень. Викладав на стіл вдома, думаючи зʼїсти ввечері, потім знов брав із собою на роботу, щоб перекусити між сніданком і обідом. Врешті- решт, зовсім забув про нього і раптово - як тут часто буває - поїхав на зйомку до наших артилеристів.
Вони пригостили мене чаєм з печивом, поки всі чекали підходящої можливості для пострілу, і дуже привітно відносились до новенького кореспондента. Казали, якщо приїхала преса, то значить обовʼязково буде робота.
Я зробив необхідний кадр з другої спроби, на відміну від моїх колег, які разів пʼять до цього їздили сюди, так і не дочекавшись хоча б одного пострілу. Саме в той момент з рюкзака випірнув той грейпфрут - я згадав про нього, коли ми вже збирались повертатись. Просто поклав на стіл, з вдячністю і радістю за новий досвід.
Звична позиція людської вигоди вкрай вразлива перед посмішкою смерті, бо, насправді, людина нічого не контролює, окрім простих речей в собі і навколо. Всі вони максимально банальні і добре знайомі: правильне харчування, здоровий спосіб життя, думки, що висловлюєш словами і діями, і реакції, які не вистрілюють з тебе, бо є усвідомлення і контроль. Віктор Франкл казав, що свобода - це той проміжок часу між дією подразника і реакцією на нього. І це - єдиний момент, в якому людина в силах щось змінити.
У кожного із нас свій унікальний внутрішній стан. Він говорить сам за себе невербальним чином. Наприклад, коли людина заходить у кімнату, цей стан зчитується усіма. Особливо, коли знаходишся тут, де все було вбито і розгромлено ворогом і нікого немає, окрім природи і тебе. І хто ти тут є по-справжньому, що доноситься із середини тебе і навіщо ти тут - ось найголовніше, найпростіше і найскладніше водночас.
В цивільному житті таких штук не зрозуміти. Є унікальні люди, які змогли осягнути свою природу і тримають свій стан поза всілякими залежностями: хімічно-фізичними чи у відносинах з такими ж homo sapience. Та зазвичай, все відволікає від основного: головне стає другорядним, безглузде перетворюється на те, що перетворює людей у ворогів в першу чергу по відношенню до самих себе.
А цим можна скористатися. Цим користується зло діями інших, що мають умовний контроль чи підтримують його дію над всіма, бо зрозуміли, що це працює. Особливо з тими, хто досі меншевартісно вважає себе жертвою.
На війні жертв ти не побачиш. Вони є тіко в одному стані - стані горизонтального нуля. Можна не розбиратися в психології жертви, але все одразу читається під час взаємодії з нею. Взагалі-то, тут всі воїни. В першу чергу ті, що такими себе не вважають. Бо сила у слабкості, а у слабкості сила. Як і різниця між волею і свободою.
В цивільному житті, через всіляку купу «необхідних» речей втрачається основне - взаємодія уваги з природою особистості, бо взаємодія це в першу чергу дія, а відносини - вони субʼєктивні і залежать від обставин.
По вчинками все стає зрозуміло: що за людина, прикриє чи допоможе, чи просто забуде, коли то буде небезпечно, але від того залежатиме твоє життя; врятує чи покине і зробить вигляд, що цього не було.
Приносити жертву в екстремальних умовах - це переплавляти слабкість у силу, йти наперекір свободі, проявляючи свою волю - волю окремого взятого серця в безкінечності світових сердець. Такі серця змінюють світ. Навіть, якщо миють без зайвих слів за тобою посуд після вечері.
Вкладання змісту в повсякденність - це своєрідна магія, яка чомусь завжди залишається непомітною. В більшості випадків попереду йде «Я», яке дуже швидко знецінюється, якщо немає взаємодії з простором, наприклад, у вигляді побратима, чи бліндажу, в якому все дуже далеко від уявних очікувань.
Всі ми - кожне окреме «Я» зі своїм бекграундом і внутрішнім світом. Якщо ти в коконі своєї уяви - ракетам і пулям на це наплювати. Бо вони неживі і тому несуть смерть в собі, несуть смерть туди, де життя прагне свого волевиявлення і свободи для розвитку особистості. Я називаю це еволюцією. Наш ворог її сильно боїться, бо не може контролювати. Його «я» спаплюжене часом існування системи і схожим минулим, але при тоталітарній відсутності свободи волі.
В 2016 я знімав добровольців першої і другої хвилі, які йшли воювати за нашу країну в 2014-2015 роках. Один з них під час зйомки для мого проєкту “Where we are” сказав фразу, яку я досі згадую підсвідомо кожен день:
- Зараз там, на сході, кується українська нація смертями наших воїнів.
Дійсно, так і є і так продовжується - досі. Шкода, що мені знадобилось стіко років, щоб це усвідомити. І добре, що я встигнув заскочити в «останній вагон», зробивши свій вибір, не зраджуючи себе, взаємодіючи з пазліками обставин, які відчував, а не дав, натомість, зробити цей вибір за мене. І чим далі - тим більше тих пазлів. Вони, по факту, завжди були навколо. Треба було лише позбутися свого «Я» заради більшого «Ми» і просто влитися в потік буття, яке само тебе всьому навчить. Тіко треба уважніше прислухатися.
Зараз час, коли правду не сховати. Війна вичавлює її кожну секунду, навіть якщо ти пʼєш каву з кокосовим молоком десь далеко від лінії фронту. Фронт хоч і має конкретні географічні точки на мапі, але, насправді, проходить по нашій совісті у ритмі сердець спільного майбутнього. Для цього не треба особливо багато - всі в окопи не помістяться. Але і Ной взяв із собою далеко не всіх. В основному - тварин. Мабуть, тому, що вони не миють за собою тарілки. Вони їх вилизують.
Сьогодні вже другий раз на небі повний місяць. Перший був тоді, коли я тіко приїхав сюди. Я виїжджаю на кожну зйомку, як на свято, бо знаю, що роблю. Я і раніше то знав, але вдома воно не мало такого значення як зараз тут, особливо, коли розумієш, що, в любому випадку, всім потрібні хороші фотографії
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
Все складається з простих речей: дихання, погляд, влучне слово, увага, підтримка, готовність допомогти поза думкою «а шо мені за це буде?» Якщо є такі думки, то на тебе, друже, чекають сумні перспективи. Бо цей принцип має накопичувальний ефект, особливо тут, і в геометричній прогресії виявляє себе «боком» в найнепередбачуваніший із ситуацій.
Наприклад, коли знаходишся на позиції, то можна подумати: тут люди працюють, тож вони і зобовʼязані попіклуватися, пригостити тебе тим, що в них є, стати і зробити кадр, який тобі наказали привезти з собою. Все, насправді, далеко не так. Вони то попіклуються і поділяться всім, чим можуть, але що саме ти можеш дати натомість?
Якось я взяв один грейпфрут з їдальні. А потім носив його в рюкзаку майже тиждень. Викладав на стіл вдома, думаючи зʼїсти ввечері, потім знов брав із собою на роботу, щоб перекусити між сніданком і обідом. Врешті- решт, зовсім забув про нього і раптово - як тут часто буває - поїхав на зйомку до наших артилеристів.
Вони пригостили мене чаєм з печивом, поки всі чекали підходящої можливості для пострілу, і дуже привітно відносились до новенького кореспондента. Казали, якщо приїхала преса, то значить обовʼязково буде робота.
Я зробив необхідний кадр з другої спроби, на відміну від моїх колег, які разів пʼять до цього їздили сюди, так і не дочекавшись хоча б одного пострілу. Саме в той момент з рюкзака випірнув той грейпфрут - я згадав про нього, коли ми вже збирались повертатись. Просто поклав на стіл, з вдячністю і радістю за новий досвід.
Звична позиція людської вигоди вкрай вразлива перед посмішкою смерті, бо, насправді, людина нічого не контролює, окрім простих речей в собі і навколо. Всі вони максимально банальні і добре знайомі: правильне харчування, здоровий спосіб життя, думки, що висловлюєш словами і діями, і реакції, які не вистрілюють з тебе, бо є усвідомлення і контроль. Віктор Франкл казав, що свобода - це той проміжок часу між дією подразника і реакцією на нього. І це - єдиний момент, в якому людина в силах щось змінити.
У кожного із нас свій унікальний внутрішній стан. Він говорить сам за себе невербальним чином. Наприклад, коли людина заходить у кімнату, цей стан зчитується усіма. Особливо, коли знаходишся тут, де все було вбито і розгромлено ворогом і нікого немає, окрім природи і тебе. І хто ти тут є по-справжньому, що доноситься із середини тебе і навіщо ти тут - ось найголовніше, найпростіше і найскладніше водночас.
В цивільному житті таких штук не зрозуміти. Є унікальні люди, які змогли осягнути свою природу і тримають свій стан поза всілякими залежностями: хімічно-фізичними чи у відносинах з такими ж homo sapience. Та зазвичай, все відволікає від основного: головне стає другорядним, безглузде перетворюється на те, що перетворює людей у ворогів в першу чергу по відношенню до самих себе.
А цим можна скористатися. Цим користується зло діями інших, що мають умовний контроль чи підтримують його дію над всіма, бо зрозуміли, що це працює. Особливо з тими, хто досі меншевартісно вважає себе жертвою.
На війні жертв ти не побачиш. Вони є тіко в одному стані - стані горизонтального нуля. Можна не розбиратися в психології жертви, але все одразу читається під час взаємодії з нею. Взагалі-то, тут всі воїни. В першу чергу ті, що такими себе не вважають. Бо сила у слабкості, а у слабкості сила. Як і різниця між волею і свободою.
В цивільному житті, через всіляку купу «необхідних» речей втрачається основне - взаємодія уваги з природою особистості, бо взаємодія це в першу чергу дія, а відносини - вони субʼєктивні і залежать від обставин.
По вчинками все стає зрозуміло: що за людина, прикриє чи допоможе, чи просто забуде, коли то буде небезпечно, але від того залежатиме твоє життя; врятує чи покине і зробить вигляд, що цього не було.
Приносити жертву в екстремальних умовах - це переплавляти слабкість у силу, йти наперекір свободі, проявляючи свою волю - волю окремого взятого серця в безкінечності світових сердець. Такі серця змінюють світ. Навіть, якщо миють без зайвих слів за тобою посуд після вечері.
Вкладання змісту в повсякденність - це своєрідна магія, яка чомусь завжди залишається непомітною. В більшості випадків попереду йде «Я», яке дуже швидко знецінюється, якщо немає взаємодії з простором, наприклад, у вигляді побратима, чи бліндажу, в якому все дуже далеко від уявних очікувань.
Всі ми - кожне окреме «Я» зі своїм бекграундом і внутрішнім світом. Якщо ти в коконі своєї уяви - ракетам і пулям на це наплювати. Бо вони неживі і тому несуть смерть в собі, несуть смерть туди, де життя прагне свого волевиявлення і свободи для розвитку особистості. Я називаю це еволюцією. Наш ворог її сильно боїться, бо не може контролювати. Його «я» спаплюжене часом існування системи і схожим минулим, але при тоталітарній відсутності свободи волі.
В 2016 я знімав добровольців першої і другої хвилі, які йшли воювати за нашу країну в 2014-2015 роках. Один з них під час зйомки для мого проєкту “Where we are” сказав фразу, яку я досі згадую підсвідомо кожен день:
- Зараз там, на сході, кується українська нація смертями наших воїнів.
Дійсно, так і є і так продовжується - досі. Шкода, що мені знадобилось стіко років, щоб це усвідомити. І добре, що я встигнув заскочити в «останній вагон», зробивши свій вибір, не зраджуючи себе, взаємодіючи з пазліками обставин, які відчував, а не дав, натомість, зробити цей вибір за мене. І чим далі - тим більше тих пазлів. Вони, по факту, завжди були навколо. Треба було лише позбутися свого «Я» заради більшого «Ми» і просто влитися в потік буття, яке само тебе всьому навчить. Тіко треба уважніше прислухатися.
Зараз час, коли правду не сховати. Війна вичавлює її кожну секунду, навіть якщо ти пʼєш каву з кокосовим молоком десь далеко від лінії фронту. Фронт хоч і має конкретні географічні точки на мапі, але, насправді, проходить по нашій совісті у ритмі сердець спільного майбутнього. Для цього не треба особливо багато - всі в окопи не помістяться. Але і Ной взяв із собою далеко не всіх. В основному - тварин. Мабуть, тому, що вони не миють за собою тарілки. Вони їх вилизують.
Сьогодні вже другий раз на небі повний місяць. Перший був тоді, коли я тіко приїхав сюди. Я виїжджаю на кожну зйомку, як на свято, бо знаю, що роблю. Я і раніше то знав, але вдома воно не мало такого значення як зараз тут, особливо, коли розумієш, що, в любому випадку, всім потрібні хороші фотографії
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |