Чому я на фронті?

Багато колег по Верховній Раді сьогодні звітуються - 5 років з часу складання присяги народного депутата: «парламент воюючої країни», «всі молодці», і все в такому ж дусі. Забувають сказати, що 5 років тому влада просто йшла по безпрєдєлу і, по-чорному, намагалася протягувати "слуг" у парламент.

Я знаю, про що кажу. Як обраному мажоритарнику, мені двічі (!) прийшлося складати присягу в Раді, - унікальний випадок такого абсурду за всю історію вітчизняного парламентаризму. Перший раз - у сесійній залі, під промову найстарішого за віком депутата, у присутності ЗМІ, все по Конституції. Але слуги вирішили опозиційного депутата "не пущать", придерлися до технічних дрібниць і навіть під мене змінили процедуру видачі депутатських «клейнодів». Уявіть! Конституція - до одного місця, закон про статус нардепа - туди ж. Потім склав у сесійній залі повторну (!) присягу, після судів і всіх кіл пекла.

Далі були ще три "рекорди". Перший - 53 судових засідання різноманітних адмінсудів за підсумками виборів на нашому окрузі, включно із трьома Великими палатами Верховного суду ( у слуг залізний принцип, програв вибори - треба вкрасти перемогу через суди). Другий "рекорд» на тих виборах - ЦВК тричі (!) визнавала мене переможцем. Я не жартую, є всі офіційні рішення. І третій - мою перемогу визнали два різних склади ЦВК (шанс, що ця історія може в майбутньому повторитися ще з кимось, майже нульова).

Але ж пройшло вже 5 років, - скажете ви, «хто старає памянєт, таму глаз вон»? Так то воно так, якщо не вірити, що колись, після закінчення війни, у нас в країні можливі реальні зміни на краще. Не вірити в те, що Україна може стати правовою державою. Що у нас колись зʼявиться свобода слова. Що бандити будуть сидіти в тюрмах. Врешті, що ми переможемо в цій важкій і кровопролитній війні.

Я вірю. Тому й на війні, а не в теплих владних кабінетах, куди з такими потугами мене не хотіли допустити мої опоненти.

Сергій РУДИК