Читальня вихідного дня «Сіверщини»: "Хуго і Фігу"

У запропонованому редакцією "Сіверщини" оповіданні «Море пахне кавуном» (скороченому варіанті) з книги Леоніда Ісаченка йдеться про сучасне життя на Кримському півострові. Без публіцистики, в художньому вимірі але на основі документального жанру, автор дає читачеві можливість подумати над тим, а чи буде Крим український?

До речі, придбати книгу «ХУГО І ФІГУ» Леоніда Ісаченка можна в культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» (м. Чернігів, вул. Шевченка, 9).

Сергій КОРДИК

МОРЕ ПАХНЕ КАВУНОМ...

Я забув, коли був біля моря. Я зовсім забув, якими звуками воно наповнене і якими запахами. Як з віком казки втрачають блиск чарівної лампи, так і море стає нам раптом лише бурхливою водою, в якій багато солі і медуз. Ну, море. Ну, гарно. Але воно далеко, а Дніпро — поруч, і Десна із соснами на березі, з заплавами, з кілограмовими щуками та білими із них котлетами, посмаженими тут-таки, на піщаній косі, на ватрі з хмизу.
В моєму календарі городника залишалось кілька невідірваних аркушів серпня. Вже не такими спекотними були ночі, вже в прочинене вікно за моєю кров'ю майже перестали літати несамовиті міські комарі, як хтозна з якої причини приснилося якось море. Воно ніколи мені не снилося.
Я навіть прокинувся від того яскравого видива і вже не міг до ранку заснути.
Я десь чув, що навіть якщо не можна, не виходить чи не складається, але дуже хочеться, то треба. Я зібрався менше, аніж за півдня. Я не мав грошей на нові окуляри від сонця й модніші плавки, але, не гаючи й миті, рушив до мису Тарханкут.

ТІТКА ВАЛЯ

Той стіл під вербою як стояв десять років тому, так і досі стоїть. Навіть не сподівався, що мій необумовлений, а значить, нетактовний візит зробить його святковим. І київський торт, і "Житомирська на бруньках", і тітчині велетенські жовті помідори, і дядькова самогонка лягли на душу щирою радістю та приємними спогадами. По всьому — ще й до моря вночі купатися. І якесь чи то магічне, чи то від самонавіювання розуміння й усвідомлення, що воно мені приснилося не просто так. Може, не я, може, море за мною скучило? Та й тітка, чарконувши «Житомирської», не стрималась: «Забув про нас! Загордився».
Вони тут, у Чорноморському, переселенці з 1957 року. Приїхали з Бердичева, по суті, на голий, випалений степ. А сьогодні нема де плюнути, жодного вільного клаптя землі. Повертаються татари, прикупляють сонячної землі росіяни. Тітка Валя розказує, що кримські татари — надзвичайно дружний і працьовитий народ.
— Татари летять сюди, як птахи з вирію. Ну і, звісно, мають право, бо це їхня земля. І наша. І росіяни нехай тут живуть, але всі під одним, українським прапором, — як трохи захмелілий, але непохитний і акцентований політик розмірковує тітка. А татари повертаються навіть ті, котрі й повертатися не хочуть. Їхні зверхники знають усіх своїх, куди б кого доля не закинула. Подейкують таке. Знайдуть сім'ю аж у Казахстані десь.
Ті там обжилися, влаштувались, діти прилаштовані. А їм: «Збирайтесь!» Ті — рип-рип, шукають, куди сховатись, а брати по крові вже з квитками на всю родину, і в Крим. Іншого шляху нема. Або маленький народ монолітний, скутий невидимими ланцями, або його розвіє рукотворним вітром.
Років сім тому за городом тітки Валі поселився старий татарин з купою дітей. Абсолютно ніяких порухів до взаємин. Вона йому "здрас-тє", а він відвернеться і в небо дивиться. Розвів кіз. Десятків зо три. І щодня ті кози у тітки в городі. Що зелене — те й гризуть. Дядько Яків, тітчин чоловік, пішов до татарина. Каже йому: «В мене теж є кози, то мені своїх до твого городу пустити чи будемо їх прив’язувати? Татарин дивиться з-під лоба і мовчить. А наступного дня татарські кози знову в українському городі. Ходив дядько Яків у селищну раду. Та облиште ви нас, кажуть, з вашими козами.
Було одного разу, що в дядька піна на губи найшла і очі зробились червоними. Схопився дядько за рушницю, але тітка вчасно на тій рушниці повисла, то так і невідомо, куди хотів дядько стріляти — по козах чи куди? Та й слава Богу.
Але, напевно, сам Всевишній втрутився. Якось спекотного дня у татарина раптом спалахнула копиця сіна. Їхні діти, виявляється, теж із сірниками бавляться. Старих не було. Дядько Яків зателефонував до пожежників. Поки ті прокинулись, поки повмивались, дядько півпожежі сам загасив, не дав їй розгорітися.
Увечері татарин із татаркою прийшли до тітки Валі. З пиріжками та інжиром. Уклінно дякували. Запрошували в гості. Поприв’язували кіз. І взаємини після того стали схожими на сусідські.
З часом почали ходити одні до одних на обійстя. Подружилися. Пили по 50 грамів, душевно розмовляли. В одній з таких невимушених бесід захмелілий татарин висловлював уголос ніби якусь власну неминучість:
«Ви мнє очєнь нравітєсь. Я вас даже очєнь люблю. Но когда прідьот врємя і мнє прікажут рєзіть, я должен рєзіть. Плакать і рєзіть...»
— Татари повертаються, — розмірковує далі тітка. — У них по 5 – 10 дітей. Скоро вони відчують силу і почнуть діяти. До українців ставляться добре. Поки що. Поки, як вони кажуть, живуть в Україні. Недолюблюють росіян. Їхня б воля — вони вже б їх гнали у бік Дону. А ми, українці, з такою, як є, політикою самі будемо змушені звідси піти. Вони хочуть створити тут свою республіку. Їм турки вже помагають. І колись вони її створять. Ось побачите...
— Слухай, Ванго, не лякай нас, — втручається дядько. — Ти така Ванга, як я Мічурін. Понавигадувала страшних мультиків і носишся з ними, як той з писаною торбою.

ЛОХ СРІБНИЙ

Після ранкових любощів з морем я пішов шукати в селищі Чорноморському Україну. Справдились найгірші сподівання — я її не знайшов. Ні на вулицях, ні на базарі, ні з-поміж людей, ні в інформаційному просторі. На телевізію я й не сподівався, але щоби жодної української газети! У кіоску за сто метрів від пляжу розговорилися з кіоскеркою.
— Ну, то де ж мені у вас хоча б якусь українську газетку купити?
— Нема і не буває.
— Хіба, окрім мене, у вас її ніхто не запитує?
— Щодня питають.
— Ну?
— Нам не дають. Я прошу, але не дають.
Якась чи змова, чи містика, чи байдужість з недолугістю, чи всього того потроху? І така розбирає злість, така безнадія точить душу, що, коли якийсь перехожий спитав мене про час, я відповів йому: «Полдєнь!»
А до тітки Валі зайшла її подружка Рита Захарівна. Теж, як і тітка Валя, переселенка. 1956 року втікала від гнилої картоплі з Кіровської області. Питає мене: "Так ви журналіст?" І, не дочекавшись, поки я покивав головою, схвильовано каже:
— Очєнь, понімаєтє, мєня ваша государствєнная політіка бєспокоіт. Особєнно с етой вашей украінізациєй. Всю ж докумєнтацию в Криму на украінскій попєрєводілі. А што бєндєровци во Львовє творят!
— А що творять? Я не чув.
— Как же! Оні ж нас чуть нє убівают. Как і здєсь, в Криму, запрєщают рускій язик.
— Ви були у Львові хоча б раз?
— Нєт.
— А що знаєте про Степана Бандеру?
— Бандіт натуральний.
— Це все?
— А што єщьо?
— Так вам і в Криму забороняють рускій?
— А докумєнтация на украінском — ето вам што? Почєму я должна мучітца?
— Ну, давайте подумаймо. А я — чому мушу "мучітца"? Я за кордон не виїздив. Але чому я тут не можу купити українську газету, книжку, подивитись телевізор, послухати радіо? По-своєму. Чому тут усе мені чуже?
У власній країні. І ви вважаєте — вас утискають? Вам би сюди румуна з буком!

Коли рушала кіровська Рита Захарівна за ворота тітки Валі, зі мною не прощалась. А я мав якесь дивне відчуття, ніби сам себе картав, що не стримався. То якесь, напевно, національне: вагатись, сумніватись, переживати за чужу комфортність, про себе дбаючи в останню чергу.
Скільки я наслухався за ці три дні, які є лихі українці. Усім вони тут заважають.
У тітки Валі ось уже двадцять років поспіль відпочиває Валєнтіна Пєтровна з Москви. То вона ніби зібрала воєдино настрої і руських переселенців, і тисяч курортників, які обсідають і облягають щоліта чорноморські пляжі:
— Вот хохли, понімаєш, нє отдают Крим. Как клєщі уцепілісь...
У тітки Валі під палючим сонцем на городі, куди вона щодня з п’ятої ранку виливає тонни води, росте хміль бердичівський, з рідної землі завезений. А поруч дерево, котре схоже водночас і на вербу своїм листям, і на обліпиху через рясні ягідки. Я питаю в тітки: «Що то за дерево?» «Це, — каже, — лох сєрєбрістий».
За ці три дні цей лох там увижається мені ніби нашим національним деревом. Якнайповніша характеристика нашої етнічної присутності в Криму. Гірко від того і сумно. Але треба визнавати як воно є, аби колись кардинально змінити.

МОРЕ Й ПЛЯЖ

Третього і останнього дня в моєму морському експромті я струшую з голови попіл, дивлюся на людей, беру з них приклад і намагаюся менше думати, а більше радіти життю. Я широко розплющую очі то в безмежжя моря, то на пляжний острів. Пляж — ніби Третьяковська галерея. Нічого не приховано у сховищах та запасниках. Виставлено все. І можна все побачити, якщо, звичайно, вмієш бачити і не зіпсутий смак. Пляж рухається й завмирає, спить, їсть, ріже в дурня. І все це називається відпочивати або ще — оздоровлятися…
Я повертався назад. У Міжводному ще раз пірнув у море. Здається, почала псуватись погода. Небо спохмурніло, тисячі чайок над білими гребенями хвиль голосніше, як перше, кричали. Я так і не зрозумів, чому це мені раптом приснилося море. Навіщо я все кидав і їхав сюди?

Леонід ІСАЧЕНКО