Читаймо класиків! І уважно...
І уважно. Й перечитуймо, бо можна в начебто давно й не раз читаному натрапити на щось, чого чомусь не помічав.
Один з моїх улюблених письменників – Микола Гоголь. Класик російської літератури, без краплі російської крові, українець і частково поляк по крові. В побуті охоче говорив відмінною українською мовою. Та й писав, як цікаво сказав один дослідник, «внутрішньо українською, перекладаючи на російську».
Здається, я давно перечитав Гоголя вздовж і впоперек. Адже, наскільки пам`ятаю, і першою моєю книжкою, десь у 5 років, були гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», перша книга письменника.
Вступ від створеного Гоголем «автора», Пасічника Рудого Панька, я можу читати в будь-який час, з величезним задоволенням, як і всі повісті «Вечорів…».
Але якось недавно вкотре читаю першу ж повість, блискучий «Сорочинський ярмарок». Початок VI розділу. Поки вайлуватий Солопій Черевик, що приїхав ярмаркувати і поселився у кума Цибулі, пробує спродати свою пшеницю і підтоптану кобилу, його грізна співмешканка Хавронія Никифорівна теж не гає часу. Запросила в гості давнього знайомого, дяка місцевої церкви Афанасія Івановича.
Далі просто цитую перший же абзац розділу.
« – Сюда, Афанасий Иванович! Вот тут плетень пониже, поднимайте ногу, да не бойтесь: дурень мой отправился на всю ночь с кумом под возы, чтоб москали на случай не подцепили чего».
Блиcкуча характеристика москалів! Як це я раніше не звертав увагу на цей рядок? Додам. що і в кількох інших місцях «Вечорів...» розсипані подібні їдкі репліки на адресу московитів.
Повісті Тараса Шевченка я читав і раніше, але далеко не всі, а їх у нього з десяток.
Варто звернути увагу, що вони були написані в отому 10-річному засланні, в другій його половині, тобто середині 1850-х років. При начебто ж жорсткому повелінні імператора Миколи І – заборонити в засланні Шевченку писати й малювати. Імператор, і так відомий самодур, не на жарт був розгніваний не лише участю Шевченка в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, не лише загалом його поезіями, а й конкретно тим, як він у поемі «Сон» зневажливо описав його бабцю – Катерину ІІ.
Тим не менше, Шевченко створив у засланні багато робіт як художник, написав українською чимало поезій і російською "Щоденник" і всі повісті.
Я давно прочитав повісті «Художник», «Музикант» – до речі, в цій повісті детально описуються Прилуки, де Шевченко не раз бував, малював церкву, що й зараз є окрасою Соборної площі в центрі міста. Описано в повістях Качанівку, Сокиринці, Дігтярі.
Але ось я вперше відкрив повість «Княгиня». Як завжди, сюжет з українського життя, з глибоким знанням цього життя. Персонажі повістей – селяни, вільні і кріпаки, сільська інтелігенція, українська шляхта, поміщики, дрібні і середньої руки.
Сюжет повісті такий. Жінка, вдова, дрібна поміщиця, має у власності невелике село, землю, господарство. Все гарно доглянуте.
І от загорілася видати свою єдину доньку не просто за когось багатого, вони і так не в бідності, а за знатного, дворянина, з титулом, бажано – князя. Ну, в Україні, що тоді входила до Російської імперії, дворян з титулами князя було дуже мало. Це хіба що на Правобережжі, але воно входило до Польщі, в якихось старовинних шляхетських родах. У нас же були графи. З титулом князя траплялися дворяни Кавказу, насамперед в Грузії, що теж давно була загарбана Росією. Але то були специфічні князі, котрі часто нічого, крім титула, не мали. Відсилаю до блискучої комедії Авксентія Цагарелі «Ханума», яка свого часу йшла і в Чернігові, в театрі ім. Шевченка.
Втім, Кавказ далеко. Але такі князі «обріталися» і ближче, в Московії, на той час уже – з краденою назвою Росія. Дехто вів родовід і від Рюриковичів. Та з часом це було здрібніле, вироджене дворянство, в яких ні гроша за душею, лише пиха і титул.
І ось на біду героїнь повісті, матері і доньки, до речі, у дівчини промовисте ім`я Катерина, особливо на біду доньки, яка покохала простого, розумного земляка, трапився їм такий князь. З військових, драгунів, отих московитів, що за кілька десятиліть до описуваного заполонили нашу Україну. В даному разі це був драгунський полк, що стояв у місті Козелець, цьому самому, у нас на Чернігівщині.
Що сталося після цього шлюбу, описує оповідачеві, від якого йде розповідь (можливо, це й сам письменник), старенька нянька бідної «княгині», яку вона ростила з дитинства і над долею якої пролила більше сліз, ніж рідна мати.
Тепер цитуймо автора, Тараса Шевченка. Ось у що вилилося заміжжя української дівчини за цим падлючим князем, московитським драгуном. Далі розповідь няньки про цього зятя.
«А началось воно так, Степановичу, что князь в комнатах завел псарню; вот какое началось новое господарство. Всякий божий день пиры да банкеты, бывало, свету божия не видишь от табачного дыму, а о прочем и говорить нечего. А еще, бывало, как зазовет к себе на охоту всю свою драгунию из Козельца, то господи и упаси! Наедут пьяные, грязные, скверные такие, что не дай бог и во сне таких увидеть. Да еще всякий возьмет себе по денщику такому же скверному, как и сам, и не день, и не два, и не три, а целую неделю гостят. А что они за эту неделю наделают в комнатах, так я и рассказать стыжуся. Свынынець, настоящий свынынець! Так что, бывало, вымываем да выкуриваем после них целый месяц. Отут-то я только узнала, что значит драгуния».
«Не прошло и месяца, как он уже все к себе забрал в руки. Ключи от коморы и леху были у его поганого Яшки (денщик –Автор.)»
«А он (и это не один раз) приедет в полночи из Козельца пьяный да приведет с собой еврея с цимбалами, всех подымет: «Танцуйте, кричит, хохлацкие души, танцуйте! А не то всех передушу!»
«А происходили, Степановичу, спивы та плясы, та полунощные банкеты. И добанкетовались до того, что к концу зимы нечего было на стол поставить. Драгуния, знаете, наедет голодная, так тут хоть макитру пустую поставь на стол, то и ту съедят. Все, что ни поставь, бывало, как метлой сметут. А когда не успеем, бывало, собрать вовремя посуды, то и посуда летит под стол. Сказано – пьяни люды».
Далі описано, як в цьому невеликому селі, власності вдови, яке тепер прибрав до рук п’яний зять-князьок, весною стався голод. Таке бувало. І далі:
«А другое наше горе было то, что наш князь, ничего этого не видя, назовет к себе гостей, свою драгунию из Козельца и с людьми, и с лошадьми, и с собаками, да и кормит их и поит целый месяц».
«Вы, может, думаете, что у нас хлеба не было? Миши его ели в скирдах и в коморах; лет пять можно было б прокормить не только наше село, а весь Козелец. Так что же ты будешь делать? Не дает людям. «Лучше, говорит, продам, когда вздорожает, а люди нехай дохнут, от них прибыли мало».
…Достатньо цитувати цю сумну повість. Вона завершується трагічно. Молода «княгиня» Катерина від приниження і знущань чоловіка збожеволіла. Ледве няньці вдалося врятувати її маленьку доньку. А мама «княгині», недавно ще маєтна, хазяйновита вдова, була до нитки обібрана цим москалем-зятем і завершила життя в київському монастирі.
В цій повісті Шевченко, мабуть, найрізкіше висловлюється про московитів. Але от що цікаво. Повісті, як було сказано, були написані в солдатах, в засланні, попри заборону самого імператора. Звісно, вони не могли бути надруковані за життя Шевченка. Хоч він і пропонував їх до друку в петербурзькі журнали, під псевдонімом, ставив вигадану дату написання – наприклад, 1844 рік, тобто, до заслання. Але цей секрет легко можна було розшифрувати.
Та як взагалі можна було сподіватися на публікацію такого?
Щодо мови творів, у цензури питань не було, повісті написані російською, якою, до речі, Шевченки писав відмінно.
Та й сумновідомий Валуєвський циркуляр від 18. 07. 1863, таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, забороняв публікацію українською мовою лише релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
Значно жорсткішим був так званий Емський указ імператора Олександра ІІ від 30. 05. 1876 року, яким заборонявся друк українською і художніх творів, а також введено багато мовних заборон у сфері освіти, культури.
Дивує інше. Як такі абсолютно антиросійські, антидержавні книги могли взагалі з`являтися друком у царській Росії?
Повернімося до Гоголя. Його «Вечори…» з`явилися у 1831 році, перший том, і наступного року – другий. Знаменита комедія «Ревізор» – у 1836 році. В темні часи мракобісся, царствування того таки Миколи І. А імператор, подивившись «Ревізор», був у захваті від того, як Гоголь їдко висміяв російське чиновництво, а це ж, власне, й саму Росію.
А повісті Шевченка вийшли друком через 20 з лишком років після смерті автора. Здебільшого, в київських журналах. Зокрема, «Княгиня» вперше надрукована в журналі «Киевская старина» у 1884 році. І ось наступні понад 30 років існування самодержавства і Російської імперії люди читали твори наших геніїв з відвертим зображенням паскудних московитів.
Петро АНТОНЕНКО
Один з моїх улюблених письменників – Микола Гоголь. Класик російської літератури, без краплі російської крові, українець і частково поляк по крові. В побуті охоче говорив відмінною українською мовою. Та й писав, як цікаво сказав один дослідник, «внутрішньо українською, перекладаючи на російську».
Здається, я давно перечитав Гоголя вздовж і впоперек. Адже, наскільки пам`ятаю, і першою моєю книжкою, десь у 5 років, були гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки», перша книга письменника.
Вступ від створеного Гоголем «автора», Пасічника Рудого Панька, я можу читати в будь-який час, з величезним задоволенням, як і всі повісті «Вечорів…».
Але якось недавно вкотре читаю першу ж повість, блискучий «Сорочинський ярмарок». Початок VI розділу. Поки вайлуватий Солопій Черевик, що приїхав ярмаркувати і поселився у кума Цибулі, пробує спродати свою пшеницю і підтоптану кобилу, його грізна співмешканка Хавронія Никифорівна теж не гає часу. Запросила в гості давнього знайомого, дяка місцевої церкви Афанасія Івановича.
Далі просто цитую перший же абзац розділу.
« – Сюда, Афанасий Иванович! Вот тут плетень пониже, поднимайте ногу, да не бойтесь: дурень мой отправился на всю ночь с кумом под возы, чтоб москали на случай не подцепили чего».
Блиcкуча характеристика москалів! Як це я раніше не звертав увагу на цей рядок? Додам. що і в кількох інших місцях «Вечорів...» розсипані подібні їдкі репліки на адресу московитів.
Повісті Тараса Шевченка я читав і раніше, але далеко не всі, а їх у нього з десяток.
Варто звернути увагу, що вони були написані в отому 10-річному засланні, в другій його половині, тобто середині 1850-х років. При начебто ж жорсткому повелінні імператора Миколи І – заборонити в засланні Шевченку писати й малювати. Імператор, і так відомий самодур, не на жарт був розгніваний не лише участю Шевченка в таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, не лише загалом його поезіями, а й конкретно тим, як він у поемі «Сон» зневажливо описав його бабцю – Катерину ІІ.
Тим не менше, Шевченко створив у засланні багато робіт як художник, написав українською чимало поезій і російською "Щоденник" і всі повісті.
Я давно прочитав повісті «Художник», «Музикант» – до речі, в цій повісті детально описуються Прилуки, де Шевченко не раз бував, малював церкву, що й зараз є окрасою Соборної площі в центрі міста. Описано в повістях Качанівку, Сокиринці, Дігтярі.
Але ось я вперше відкрив повість «Княгиня». Як завжди, сюжет з українського життя, з глибоким знанням цього життя. Персонажі повістей – селяни, вільні і кріпаки, сільська інтелігенція, українська шляхта, поміщики, дрібні і середньої руки.
Сюжет повісті такий. Жінка, вдова, дрібна поміщиця, має у власності невелике село, землю, господарство. Все гарно доглянуте.
І от загорілася видати свою єдину доньку не просто за когось багатого, вони і так не в бідності, а за знатного, дворянина, з титулом, бажано – князя. Ну, в Україні, що тоді входила до Російської імперії, дворян з титулами князя було дуже мало. Це хіба що на Правобережжі, але воно входило до Польщі, в якихось старовинних шляхетських родах. У нас же були графи. З титулом князя траплялися дворяни Кавказу, насамперед в Грузії, що теж давно була загарбана Росією. Але то були специфічні князі, котрі часто нічого, крім титула, не мали. Відсилаю до блискучої комедії Авксентія Цагарелі «Ханума», яка свого часу йшла і в Чернігові, в театрі ім. Шевченка.
Втім, Кавказ далеко. Але такі князі «обріталися» і ближче, в Московії, на той час уже – з краденою назвою Росія. Дехто вів родовід і від Рюриковичів. Та з часом це було здрібніле, вироджене дворянство, в яких ні гроша за душею, лише пиха і титул.
І ось на біду героїнь повісті, матері і доньки, до речі, у дівчини промовисте ім`я Катерина, особливо на біду доньки, яка покохала простого, розумного земляка, трапився їм такий князь. З військових, драгунів, отих московитів, що за кілька десятиліть до описуваного заполонили нашу Україну. В даному разі це був драгунський полк, що стояв у місті Козелець, цьому самому, у нас на Чернігівщині.
Що сталося після цього шлюбу, описує оповідачеві, від якого йде розповідь (можливо, це й сам письменник), старенька нянька бідної «княгині», яку вона ростила з дитинства і над долею якої пролила більше сліз, ніж рідна мати.
Тепер цитуймо автора, Тараса Шевченка. Ось у що вилилося заміжжя української дівчини за цим падлючим князем, московитським драгуном. Далі розповідь няньки про цього зятя.
«А началось воно так, Степановичу, что князь в комнатах завел псарню; вот какое началось новое господарство. Всякий божий день пиры да банкеты, бывало, свету божия не видишь от табачного дыму, а о прочем и говорить нечего. А еще, бывало, как зазовет к себе на охоту всю свою драгунию из Козельца, то господи и упаси! Наедут пьяные, грязные, скверные такие, что не дай бог и во сне таких увидеть. Да еще всякий возьмет себе по денщику такому же скверному, как и сам, и не день, и не два, и не три, а целую неделю гостят. А что они за эту неделю наделают в комнатах, так я и рассказать стыжуся. Свынынець, настоящий свынынець! Так что, бывало, вымываем да выкуриваем после них целый месяц. Отут-то я только узнала, что значит драгуния».
«Не прошло и месяца, как он уже все к себе забрал в руки. Ключи от коморы и леху были у его поганого Яшки (денщик –Автор.)»
«А он (и это не один раз) приедет в полночи из Козельца пьяный да приведет с собой еврея с цимбалами, всех подымет: «Танцуйте, кричит, хохлацкие души, танцуйте! А не то всех передушу!»
«А происходили, Степановичу, спивы та плясы, та полунощные банкеты. И добанкетовались до того, что к концу зимы нечего было на стол поставить. Драгуния, знаете, наедет голодная, так тут хоть макитру пустую поставь на стол, то и ту съедят. Все, что ни поставь, бывало, как метлой сметут. А когда не успеем, бывало, собрать вовремя посуды, то и посуда летит под стол. Сказано – пьяни люды».
Далі описано, як в цьому невеликому селі, власності вдови, яке тепер прибрав до рук п’яний зять-князьок, весною стався голод. Таке бувало. І далі:
«А другое наше горе было то, что наш князь, ничего этого не видя, назовет к себе гостей, свою драгунию из Козельца и с людьми, и с лошадьми, и с собаками, да и кормит их и поит целый месяц».
«Вы, может, думаете, что у нас хлеба не было? Миши его ели в скирдах и в коморах; лет пять можно было б прокормить не только наше село, а весь Козелец. Так что же ты будешь делать? Не дает людям. «Лучше, говорит, продам, когда вздорожает, а люди нехай дохнут, от них прибыли мало».
…Достатньо цитувати цю сумну повість. Вона завершується трагічно. Молода «княгиня» Катерина від приниження і знущань чоловіка збожеволіла. Ледве няньці вдалося врятувати її маленьку доньку. А мама «княгині», недавно ще маєтна, хазяйновита вдова, була до нитки обібрана цим москалем-зятем і завершила життя в київському монастирі.
В цій повісті Шевченко, мабуть, найрізкіше висловлюється про московитів. Але от що цікаво. Повісті, як було сказано, були написані в солдатах, в засланні, попри заборону самого імператора. Звісно, вони не могли бути надруковані за життя Шевченка. Хоч він і пропонував їх до друку в петербурзькі журнали, під псевдонімом, ставив вигадану дату написання – наприклад, 1844 рік, тобто, до заслання. Але цей секрет легко можна було розшифрувати.
Та як взагалі можна було сподіватися на публікацію такого?
Щодо мови творів, у цензури питань не було, повісті написані російською, якою, до речі, Шевченки писав відмінно.
Та й сумновідомий Валуєвський циркуляр від 18. 07. 1863, таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, забороняв публікацію українською мовою лише релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.
Значно жорсткішим був так званий Емський указ імператора Олександра ІІ від 30. 05. 1876 року, яким заборонявся друк українською і художніх творів, а також введено багато мовних заборон у сфері освіти, культури.
Дивує інше. Як такі абсолютно антиросійські, антидержавні книги могли взагалі з`являтися друком у царській Росії?
Повернімося до Гоголя. Його «Вечори…» з`явилися у 1831 році, перший том, і наступного року – другий. Знаменита комедія «Ревізор» – у 1836 році. В темні часи мракобісся, царствування того таки Миколи І. А імператор, подивившись «Ревізор», був у захваті від того, як Гоголь їдко висміяв російське чиновництво, а це ж, власне, й саму Росію.
А повісті Шевченка вийшли друком через 20 з лишком років після смерті автора. Здебільшого, в київських журналах. Зокрема, «Княгиня» вперше надрукована в журналі «Киевская старина» у 1884 році. І ось наступні понад 30 років існування самодержавства і Російської імперії люди читали твори наших геніїв з відвертим зображенням паскудних московитів.
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |