Чікі- пікі, загорнуте в "Гарт"

Нам до редакції зателефонував схвильований чоловік. І розповів про те, що й ми самі вже встигли відчути – парламентські вибори почалися. Наш віз понесло, так би мовити, по тих самих ямках… Хоча від відповідної заяви президента України минув лише якийсь день…

Але чоловік схвильовано кричав у слухавку. Його нерви і роздратування, його огида тим, що він хотів розповісти, збивала йому подих, і він вимушено робив недовгі паузи, аби потім з новою силою достукатися до нас «страшними речами», як він раз по раз повторював.

Чоловік телефонував зі Щорського району, зі Старих Боровичів. Він мешкає у Києві. Інженер з великим стажем і середньою зарплатою. Він один з тих сотень тисяч, що виходили проминулої зими на Майдан та змусили кивати п’ятами наляканого Януковича. Він раз на два тижні приїздить зі столиці в Боровичі відвідати матір, яка в її 80 років не поступається своїм грядками «наглючим бур’янам», досі без окулярів читає газету і добре пам’ятає, де сховала пенсію та скільки «гривеників зв’язано у вузлику».

Так ось, надвечір у ту хату завітала листоноша.

І принесла раптом обласну газету «Гарт», хоча мамі столичного інженера вже багато років і та сама листоноша «рекомендує» «Вісник Ч». Старша жінка сумирно і завжди в передплатну кампанію приставала на «рекомендації» листоноші, розуміючи, що так їй буде і дешевше, і спокійніше. Сільські та ще старші люди завжди були мудрими.

Цього ж разу листоноша усукала старшій жінці раптом «Гарт», розгорнула навіть на потрібній сторінці і почала солодко розповідати про великого благодетеля і покровителя всього Щорського району на Чернігівщині, а особливо ж їхніх Старих Боровичів, яким він і вмерти не дасть, і всім необхідним забезпечить, і дбатиме, і молитиметься за тутешніх людей – і померлих, і сущих, і ненароджених – тільки треба маленька дрібничка – проголосувати на виборах, бо кращого як він – Ігор Рибаков – для парламенту і бути не може.

«Ви ж пам’ятаєте, -- нагадувала листоноша жінці, -- ми й минулого разу за цього депутата, Рибакова, голосували, і правильно зробили, бо ж ловкий чоловік…».

Хто зна скільки б ще слухав із сусідньої кімнати столичний інженер, обвітрений димом шин на Майдані, цю хутірську і тупу агітацію, якби листоноша, ну, вже взагалі не пустилася берега та не почала вести себе, як писала Ліна Костенко, ніби з тими самашедчими. Вона дістала учнівський зошит, дописала до вже не на одну сторінку нанизаного списку і прізвище інженерової матері та й каже: «Розпишіться отутечки. Це за те, шо ви будете голосувать за Рибакова».

Ох, як виходить із сусідньої кімнати інженер, обвітрений димом шин на Майдані, та як спитає, не прикладаючи навіть гучномовець до губ: «Ти за кого агітуєш ку… во?!! Та я тобі твій зошит зараз на твоїй масивній ж…і палить буду…».

Листоношу ніби нечиста попід руки підхопила і смерчем винесла за двері сільської хати. А мати схопилася за голову: «Ну, й шо ж ти наробив, сину! Ну, й сидів би собі тихенько у чулані. Заради Господа. Шо ти поліз у наш бабський розговор? У нас тут своє життя. Хай би вони повиздихли тії депутати. Яка між них разниця? А поштарка тепер мені пенцію в останню очередь приносити буде, а приносила у першу. Вона мені тепер не раз іще згадає ту «масивну ж…», як ти сказав. Шо ж ти односельчан обіжаєш, синок…».

А в синка і інженера після Майдану щось зробилося із нервами.

Він сказав нам у слухавку, що вже не може не реагувати на падлюк. Так і сказав: «на падлюк». Хай би вони хоч свідомі були, хоч обмануті чи затуркані.

Вислухав читача Віталій ВЕРГУН Хвиля Десни