ЧИ БУВ ВУРДАЛАКОМ чернігівський полковник?

У далекому данському королівстві жив дворянин Вільгельм Швено. Це прізвище перекладається як Либідь. Тому, вважають деякі дослідники, у його нащадків Дуніних-Борковських на гербі зображений цей птах. За дружину Вільгельм Швено мав данську принцесу, ім’я якої загубилося на шляхах історії. У них був син Петро. От від нього і пішли Дуніни-Борковські. Дунін походить від прізвища Дунський, що у перекладі з польської означає данець. А Борковський — тому що 1482 р. народився данець з роду Вільгельма Швено – володар маєтку Борковиці у Польщі.

Але повернемося до Петра Дуніна, графа Скржінни, наближеного до короля Болеслава Кривоустого. Багато зі спадкоємців Петра Дуніна служили воєводами та каштелянами. Гілка Дуніних взяла російське громадянство після приєднання до Московії Смоленська 1665 року. Від неї веде свій початок Василь Касперович (Андрійович) Дунін-Борковський. Його батько Каспер був полковником на службі польському королю. А син після укладання Андрусівського договору, аби не втратити землі, що йому належали, приймає православ’я і починає служити у Війську Запорізькому. У 1668 р. доля закидає Василя Дуніна-Борковського до Чернігівського полку, де він обіймає посаду сотника Вибельського. Після арешту Василя Многогрішного, звинуваченого в антиросійській змові, Василь Андрійович призначається 1672 року чернігівським полковником. А за два роки Дунін-Борковський одержує грамоти від царя Олексія Михайловича на затвердження земель, подарованих королем польським, що зробило його надзвичайно багатою людиною.

За дружину чернігівській полковник мав Марію Василівну Шубу. У них було двоє синів. Ще 1672 р. гетьман Самойлович пожалував йому довічні маєтки у селах Авдіївці, Козилівці і Холмах з Поборницької сотні, село Бобровицю поблизу Чернігова і частково маєтності села Бруківка Березнянської сотні. Від гетьмана Мазепи Дуніну-Борковському дісталися села Орлівка на річці Убідь, Брусилів на Снові, затим Тупичів і Шаболтасівка. Після смерті Василя Андрійовича 1702 року коли йому було 62 роки, в 1704 і 1706 рр. до вдови чернігівського полковника та двох синів перейшли Бобровиця, Яцево, Брусилів, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.
Василь Андрійович Дунін-Борковський був неабияким благодійником. 1675 року на його кошти реставровано Спасо-Преображенський собор, Єлецький і П’ятницькій монастирі, оздоблено Воскресенський і Благовіщенський храми у Чернігові. Полковник відомий іншими церковними пожертвами. Храмам Дунін-Борковський подарував потири, ставник, тарілки, Євангелія у срібних оправах. Більшість цих пам'яток – роботи західно-європейських майстрів. Близько десяти з них є гордістю Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. На кожній з пам'яток – герб Дуніна-Борковського та записи про його вклади. Дари чернігівського полковника сільським церквам були значно скромнішими як за розмірами, так і за оздобленням.

Дунін-Борковський не лише давав гроші на відновлення храмів або здійснював для них коштовні дари. 1676 року він побудував трапезну і келії Єлецького монастиря у Чернігові. До 1914 року вони знаходилися у непоганому стані.
Наприкінці 70-их або на початку 80-их р.. ХУІІ ст. Дунін-Борковський вклав великі кошти, аби влаштувати в Єлецькому монастирі іконостас, в якому мистецтво епохи залишило один з найкращих своїх зразків. На жаль, іконостас Єлецького монастиря в епоху революційних катаклізмів було знищено.

Дивовижно, але факт, що в ті далекі часи сучасники чернігівського полковника оцінили його щедроти як спокуту власних гріхів перед Господом Богом. До наших днів дійшли перекази про те, що Василь Андрійович Дунін-Борковський був вампіром, чаклуном-чорнокнижником, людиною, котра підписала угоду із самим дияволом заради мирського благополуччя. Розповідали також, що замолоду полковник відрізнявся крутим норовом. Міг годинами бити все навкруги, у тому числі і людей. Він кричав несамовито, його очі наливалися кров’ю. За кілька годин Василь Андрійович заспокоювався, а наступного дня все повторювалося. З роками наближені стали помічати, що в їхнього господаря стають занадто великими долоні, рот, з якого замість зубів видно ікла. Йому важко сідати, тому що розпухлі коліна спричиняли нестерпний біль. Ночами чернігівський полковник пересувався маєтком, наче привид.

Його смерть скоріш за все стала полегшенням для оточуючих. Василя Андрійовича поховали у західній частині Успенського собору Єлецького монастиря з урочистостями, притаманними генеральному обозному Війська Запорізького. Однак через півроку у Чернігові почали відбуватись дивні речі. Щоночі з воріт Єлецького монастиря виїжджала карета, запряжена шістьма вороними кіньми, і їхала у родовий маєток Дуніна-Борковського. Він обходив маєтність, давав вказівки слугам, зупинявся біля старого колодязя в саду та зникав у ньому. Коли ж за багато років після його смерті розкопали той колодязь, то знайшли підземний хід, який вів у маленьку кімнату, де стояла пуста домовина, а на столі лежали залишки книги, обтягнутої чорною шкірою.

Український історик та етнограф Петро Єфименко під час перебування у Чернігові на початку 80-их рр. ХІХ ст. записав ще одну легенду про Дуніна-Борковського. Після смерті щоночі він піднімався з домовини та у супроводі прислужників і гайдуків гайсав до своєї Бобровицької садиби поблизу Чернігова, де до ранку влаштовував бучне застілля. Поки одного разу вдова покійного не запросила архієпископа Іоанна Максимовича і той перекрив хрестом шлях Дуніну-Борковському на Красному мосту. Міст зруйнувався, і граф разом із почтом зник у водах Стрижня.

Наступного дня витягли зі склепу домовину Борковського і відкрили її. Він лежав у ній, наче живий, огрядний і рум’яний, а в зубах його димилася люлька. Найсміливіші козаки пробили груди упиря колом. Потім домовину з тілом перенесли в його родовий маєток і там поховали. Того ж дня над Черніговом пронеслась дивна гроза, Десна вийшла з берегів, затопивши місце поховання.
Потім у Чернігові почалась серія дивовижних смертей. Люди падали на вулицях і вмирали. За рік вмерло понад двадцять людей. Тридцять зникли безвісти. Містом поповзли чутки, що кров чернігівців п’є саме Дунін-Борковський, і тому вони вмирають.

А тепер подивимось, що ж відбувалось насправді. Річ у тім, що забобони і догматизм, характерні для початку християнства в нашому краї, процвітали і за часів Дуніна-Борковського. З історії вітчизняної медицини відомо, що у ХУІІ – ХУІІІ ст. лютувала чума, люди почали хворіти на тиф, туберкульоз, гострий і швидкоплинний сифіліс. Проти цих хвороб, які за короткий термін позбавляли людей життя, ще не було винайдено відповідних медикаментів.
Опис страждань від болю та зміна зовнішності самого Дуніна-Борковського дозволили сучасним вченим-медикам дійти висновку, що чернігівський полковник страждав на акромегалію, або гігантизм. Ця хвороба характеризується диспропорційним зростанням кісток скелета, м’яких тканин і внутрішніх органів. Визначну роль у цьому відіграє збільшена продукція росту, обумовлена у більшості хворих пухлиною гіпофіза. Порушуються функції ендокринних залоз: підшлункової, статевої, щитовидної та нирок. Зовнішність хворої на акромегалію людини змінюється повільно, і це помічають не хворі, а оточуючі їх люди. Відбувається огрубіння рис обличчя: збільшення надбрівних дуг, кісток вилиць, нижньої щелепи, проміжків між зубами, збільшуються ніс, губи, вуха, шкіра утворює грубі зморшки на обличчі і голові, особливо на щоках, лобі і потилиці. Збільшуються об’єм грудної клітки, ріст волосся на тулубі та кінцівках, внутрішньочерепний тиск. Голос стає низьким, стопи і долоні — занадто широкими. Знижується гострота зору. Хворі скаржаться на слабкість, головний біль і біль у суглобах, відчуття оніміння кінцівок і порушення сну.

Сьогодні акромегалія успішно лікується. А понад триста років тому про неї ніхто не чув. Тому всі, хто спілкувався з Дуніним-Борковським і був свідком його надлюдських страждань, вважали, що чернігівський полковник зв’язався із нечистою силою. Ми двадцять першому столітті вже маємо знати, що забобони і чутки народжуються від не знань.
Ще до революції 1917 року зберігалась могильна плита, на якій було викарбовано епітафію Іоанна Максимовича, присвячену Дуніну-Борковському, з переліком відновленого і відбудованого Василем Андрійовичем, коли він був чернігівським полковником. Дослідники чернігівської минувшини Вадим Модзалевський та Петро Савицький писали у 1914 році: «Его надгробная доска сохранилась внутри Елецкого собора — недалеко от входа. Это – серебряная доска, украшенная прекрасной гравюрой, исполненной духа самого пышного барокко».

Не можна погодитись з деякими сучасними авторами публікацій про Дуніна-Борковського, що з роками його слава і справи канули у забуття, і залишилась лише легенда про упиря. Один з його родичів Іван Якович Дунін-Борковський, який мав родинний бобровицький маєток, предводитель Чернігівського повітового дворянства 1871 р., займався благодійництвом на благо навчальних закладів. Він говорив: «Я предрассудков не имею, костей на белую и черную не разделяю, и у мужика, и у дворянина кости одинаковы. Талантливый способный ребенок, будь он мужичий или дворянский – мне сие равно, учись в гимназии, в университете, выходи в люди, я такому всегда помочь готов». Проходячи повз будівлю кооперативного технікуму у Чернігові, згадайте, що він споруджений як реальне училище на пожертви Івана Яковича Дуніна-Борковського у сумі сто тисяч рублів. А його могила з надгробним пам’ятником з чорного мармуру у Новому Білоусі на цвинтарі Троїцької церкви оточена увагою.

Не забувають свого предка Василя Касперовича Дуніна-Борковського у Польщі. Тут створено союз спадкоємців роду Дуніних. Від 2002 р. його головою є Ян Дунін-Борковський.


Людмила СТУДЬОНОВА