ГАЛІЛЕЙ… і Чернігів

Бреду сьогодні вечірнім Черніговом без світла. «…Знову осінь..»

…Ніколи не забуду, як двоюрідний брат, Станіслав Бушак, десь на початку 1980-х завів мене, двадцятирічного, у кімнату гуртожитку до друга.

Там, у Києві, жив аспірант філолог Сашко Березовський. І ми удвох із ним слухали, як він неперевершено виконував поему репресованого Євгена Плужника «Галілей». Худий, з українськими «націоналістичними вусами» (на знімку крайній справа, поруч зі мною) наче зморений життям і горем. Читав і перевтілювався в автора поеми.

Він так виконував НАПАМ’ЯТЬ весь твір, що мороз ішов поза шкірою… Ми бачили втомленого Плужника на київських вулицях, а Галілей був лише образом , який поет зберіг для останніх рядків поеми…

«По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.
І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені —
Чи то жити, чи вмерти...»

…Бреду вечірнім Черніговом без вуличного освітлення. Як у 2022-му. Вдягнув світловідбивні «нарукавники», щоб «було видно, було чути»… для водіїв, велосипедистів і самокатників.

Війна. Вона триває. І знову слова Плужника у виконанні Сашка:
«Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так: Стисне серце в малий кавалок…»

… Невпинно і остаточно сходить зі сцени покоління журналістів, яких моє покоління називало по-батькові. Сьогодні переступив у засвіти Яків Феофанович. 78 років. Його ми, молодші, позаочі називали просто Яша. Ми не приятелювали ніколи. У кожного були свої цінності і принципи.

Останній знімок з ним зробив з десяток років тому, зі спини: побачив, як якийсь чоловік підійшов до Атрошенка. Щось просив, коли той збирався покладати квіти до пам’ятника… Потім він повернувся. Яша…

…Чого тільки не згадаєш, находжуючи свої кілометри на темних чернігівських вулицях… Попри повітряні тривоги і "високий рівень небезпеки".

Одне рятує. Світло, кольори і квіти. Та ще смартфон, який запам’ятовує красу мого міста. Незважаючи на війну.

Владислав САВЕНОК