Чернігівському театру -- 50!

Чернігівському театрові – 50? Не обурюйтеся, театрознавці, намагаючись поставити на місце автора цього висловлювання. Я маю на увазі не саму трупу, не історію гри на сцені знаменитих і не дуже акторів минулого та й позаминулого століть. Я маю на увазі будівлю, яка стала окрасою обласного центру, гостинно розчинивши двері для відвідувачів 6 листопада 1959 року, запросивши чернігівців і гостей міста на виставу "Щорс". До цього театр у Чернігові працював, якщо можна так висловитися, в гостях, використовуючи для втілення в життя задумів драматургів і режисерів інші сцени, певною мірою пристосовані, які, звичайно ж, поступалися одержаній митцями в новому театрі.

6 листопада 1959 року єдина на той час обласна газета на теренах Чернігівщини "Деснянська правда" опублікувала кореспонденцію Кузьми Журби "З новосіллям, шевченківці, з театром, чернігівці!". Ось її початок:
"Друже мій, земляче! Вийди сьогодні на центральну чернігівську площу, подивись навколо, послухай розмови людей. Скільки тут сили й молодості, краси й радості! І найбільше поглядів звернено до нової споруди, до фасаду, увінчаного горельєфною групою, у якій виділяється могутня постать Великого Кобзаря. Окрасою обласного центру став величний будинок театру імені Тараса Григоровича Шевченка".
Пересвідчитись у правдивості написаного тим, хто не міг побачити театр на власні очі, давало можливість фото, зроблене приблизно з місця перетину нинішньої вулиці Гетьмана Полуботка та проспекту Миру. Слід віддати належне фотокорові, ім'я якого чомусь не було названо в газеті, він зробив світлину з точки, яка давала можливість побачити споруду об'ємно. Щоправда, шукати її було неважко: редакція "Деснянської правди" тоді містилася у приміщенні, яке зараз займає апеляційний суд, тобто фотографувати випало практично від вхідних дверей до редакції.
Кореспонденція Кузьми Журби написана в бадьорому стилі тогочасних трудових рапортів, якими газети рясніли напередодні радянських свят. А 6 листопада – то ж був саме переддень багатьма вже призабутого, а кимось і зовсім незнаного "червоного дня календаря" – чергової річниці жовтневого перевороту, який було прийнято називати на латинський манер революцією з додаванням двох епітетів – велика жовтнева. Так вважалося красивіше і піднесеніше. Бо ж мало хто знав, що в перекладі українською чи російською революція – то і є переворот.

Цими рядками я не хотів би кинути тінь на стиль письма прекрасного журналіста і поета другої половини минулого століття Кузьми Журби. Він писав так, як дозволялося, вносячи у прийнятну манеру, скільки міг, чисто людського. До речі, не все в тому стилі було й поганим. Згадка про рядових трудівників, наприклад. Ось вона:
"Новий театр – це атестат зрілості нашим будівельникам. Самовіддано потрудились муляри Петро Чистяков і Агафон Кравцов, штукатури Іван Мороз і Григорій Куц, столяри Яким Пінчук і Микола Сисенко, теслярі Володимир Синюк і Микола Стародуб.
Багато кропіткої праці вклала в новобудову бригада малярів, яку очолював Петро Петрович Баранов. Радують око й ті місця, де походив досвідчений мармурник Борис Харченко". А ось те, що ні слова не було сказано про працю архітекторів, мені вдалося виправити уже через півстоліття за допомогою начальника обласного управління містобудування та архітектури Володимира Павленка. Проект (щоправда, не індивідуальний, а типовий, тобто реалізований не лише в Чернігові, а й у деяких інших містах) розроблявся інститутом "Діпроцивільпромбуд" (Київ)

Зацікавило автора цих рядків закінчення кореспонденції півстолітньої давнини: "Друже мій, земляче! Бачу тебе в 2010 році. Сивоголового, з онуком.
— Коли збудовано оце? — показує малий пальчиком на театр.
— В першому році першої семирічки. І я сюди виходив на суботники, — відповідаєш ти.
І не без гордості".

Схотілося зреалізувати побажання Кузьми Журби. Тим більше, що сам він уже не може це зробити, оскільки загинув у автоаварії ще на початку 1982 року, і організувати задуману ним сценку. 2010 рік, щоправда, мені видався менш прийнятним, ніж 2009, адже ювілей театрального новосілля випадає саме на нинішню осінь. Шукати когось із учасників суботників теж не вельми продуктивно. Краще згаданих у кореспонденції будівельників. Спочатку мені пощастило. Директор обласної бібліотеки імені В. Короленка Петро Грищенко, за допомогою якого, до речі, була знайдена і сама кореспонденція К. Журби, підігрів інтерес до пошуку, сказавши, що особисто знав одного зі згаданих у кореспонденції будівельників. Він, на жаль, уже покійний. І тоді я почав шукати його нащадків. Знайшов. І кого б ви думали? Онука. А далі…

Коли все почало видаватися лише справою техніки, виникла непередбачувана перешкода. Онук, скільки його не вмовляв, категорично відмовився від зустрічі. Це, на його думку, нікому не цікаво, нікому не потрібно…
У кожного своє бачення подій і явищ, людей і навколишнього світу. У кожного свої цінності. Думаю, що комусь усе-таки цікаво буде згадати тих, хто подарував містові на Десні чи не найкращу споруду радянського періоду історії. Якщо хтось із читачів назве більш гідну, на його думку, архітектурну пам'ятку новітніх часів, ми із задоволенням про неї напишемо. А поки що дуже хотіли б почути відгук когось із нащадків згаданих Кузьмою Журбою будівельників. А може, хтось із них ще живий? Не виключено, що є і актори, які грали роль у виставі "Щорс" далекої осені 1959. Ми ж не знаємо навіть автора п'єси…

Моралізаторство – кепська річ. Але як же прикро, що до нього навертає життя. Не будьмо байдужими! Зрештою, театр, що став приводом до написання цих рядків, закликає нас до цього кожною своєю виставою, кожним концертом, кожним дійством, що відбувається на його кону.

Олександр ОЛІЙНИК.