Воїн їхав на протезування...

Потяг Харків-Чернівці. До Києва прибув зі спізненням. В моєму купе уже сидів молодий, неймовірно красивий, дуже високий воїн, з ампутованою ногою. Він читав щось зосереджено в телефоні і час від часу відводив змучений погляд десь поверх себе. На мене він не звертав увагу, лише кивнув головою на моє привітання.

Підвівшись з труднощами, через якийсь час він намагався дістати однією рукою згори матрас, спираючись на милиці.
-Дозвольте мені постелити вам,- кинулася я . Будь ласка.

В цей час у купе зайшов провідник.
-Кава, чай?- запропонував він.
-Так, нам каву, чай і смачний круасан чи тістечко,- попросила я.
-Ну не знаю нащот смачного, але щось пошукаю. Ми ж уже довго в дорозі.

Я дуже розхвилювалася, боялася, що він мені не дозволить допомогти.
-Будь ласка, мені дуже хочеться пригостити вас кавою і застелити постіль,-попросила я воїна і заплакала.

Мені було соромно і ніяково за мої сльози. Але вони бігли самі незупинно. Він погодився.

-Ви оце панюню, не подумайте що я говорю на мові окупанта, у мене лише окремі слова суржикові вилітають, але я харків’янин , -заговорив провідник, повернувшись в купе буквально за кілька хвилин уже з кавою і запакованим круасаном.
-Давайте, я відразу розрахуюсь , -запропонувала я.
-Ви що, не треба, це лічно від мене для нашого захисника, - аж прикрикнув провідник. - А вам велика подяка і повага ,-звернувся він до військовослужбовця.

Згодом ми таки познайомилися з моїм сусідом і навіть трохи погововорили. Красеня-воїна звати Андрій.
Сказав, що 21 жовтня йому виповниться 27. До Франківська він іхав на протезування .

Ароматну каву з круасаном від харківського провідника Андрій випив і відразу приліг. Було помітно, з яким болем і труднощами дається йому кожен рух.

Мені хотілося з ним говорити. Хоча я не була певна, що це йому потрібно. Спитати, чому він сам , без супроводу в потязі, чи є в нього рідні, кохана дівчина. Він дуже красивий. Але я не відважувалася.

Йшло до опівночі. Потяг набирав швидкості, від чого відчинялися двері в купе.
Балакучий провідник все ще пропонував пасажирам, які не спали ,каву і чай і перепрошував всіх за свій суржик.
-Щоб ви не подумали, що я говорю одною мовою з окупантами,- виправдовувався він уже перед жінками з сусіднього купе.
-У вас добра українська, -заспокоювала провідника пані.
-Знаєте, моя дочка вивчає історію, то вона мені так і сказала: «папа, ці кацапи споконвіку у нас крали історію, культуру, вбивали нас ,і вони не вспокояться, доки усіх нас не повбивають». Щоб вони всі виздихали, скільки смертей і горя вони нам приносять,-вигукнув голосно і різко провідник.
-Ми знаємо про всі біди від москалів давно. Донька ваша молодець, лише попросіть, аби вона вам казала »тату».
-Ну вам галичанам легше, а нам у школі розказували усіляку хєрню на історіях.
-Ми теж тут страждали від совєтів, як і ви,-запевняла провідника інша пані.

Андрій кілька разів виходив до вбиральні. Кожен його рух давався йому надзвичайно важко.
Я не могла спати.
Андрій час від часу стогнав тихенько від болю.

-Вас зустрінуть тут? Хочете ,я побуду ще з вами?-спитала я уранці.
-Ні, дякую. І пробачте мене за всі незручності, які ви відчували з таким сусідом в одному купе.
-Ви були найкращим сусідом ,-сказала я.

Мені хотілося багато йому сказати про повагу, шану до таких, як він, але сльози заважали. Я знаю, що таку поведінку як у мене не рекомендують. Але я інакше не зуміла.
-Це я вам дякую за все,- заледве вимовила.

З Днем народження тебе, прекрасний воїне ! Нехай тебе янголи оберігають у подальшому твоєму житті! І нехай у Франківську все зроблять для тебе якісно і з любов’ю .

Марина ПИРОЖУК