Чернігів. 26 лютого.Так все починалося.

На щастя, в школі N3 поруч з нашим будинком до війни встигли облаштувати два великих бомбосховища.
Одне з них збереглося ще від часів будівництва навчального закладу у 50-х роках минулого століття.
Саме воно і стало нашою домівкою у війну.

Збудоване за "свіжою" пам'яттю Другої Світової, воно прихистило і вберегло сотні життів чернігівців у наступну війну.

14 високих крутих сходинок униз. Бункерні двері (скільки разів ми раділи, що вони такі товсті!). Товсті стіни і низька стеля. Система вентиляції.
Опалення. Світло.
Два виходи на випадок, якщо завалить.

І товстий шар свіжої крейди. Сховище перед самою війною привели до ладу і щедро побілили. Потім ми упізнавали "своїх" за білими вщент спинами курток...

Це потім. А спочатку ми просто прийшли зайняти місце на всякий випадок. Ніхто з нас тоді ще не знав, що ночувати вдома більше ніколи не доведеться.

Ось розгублена мама акуратно згорнула своє зимове пальто, а шапку так і не знімає, ми ж бо тут не надовго.
Богданчик притих у кутку з планшетом, стривожений разючими змінами з рідними людьми і містом.
А до сховища все прибувають люди ...

Відтоді моїми героями назавжди стали директор школи - керівник двох бомбосховищ Олена Яковчук та її вірні соратники-педагоги Oксана Koваленко і Олександр Мірошніков.
Я спробую поновити в пам'яті ті спогади, на запис яких в умовах блокади не вистачило сил і часу.
Люди, вчинки, події...
___________________________________

У той день в Чернігові бійцям тероборони почали видавати зброю. Місце видачі не розголошувалося, однак за кілька годин про нього знали всі.
Чернігів інтенсивно обстрілювався з "Градів", по мікрорайонах на околицях палали будинки, до міста вже проривалися російські танки.
Самі ж чернігівці готувалися до вуличних боїв.

Олена ГОЛОВАТЕНКО