Цей світ іде відпочивати

Осінь...
Я люблю осінь. А особливо осінні водойми. Вони таємничі, бездонні, темні та скрипучі. Вода в озерах та річках восени робиться кришталевою і неначе густішою. Не лишає відчуття, що такою водою можна ходити, не потопаючи.

А листя навкруги лише вказує: "Тут можна ступати, йди за нами". І лягають вони на воду, торкаючись поверхні. Вітерець ледь штовхає їх по дзеркалу водойми в бік протилежного берега. Неначе й рухається все, а може й стоїть непорушно...

Дерева нахилились над водою та все вдивляються у своє віддзеркалення. Чепуряться перед зимою. А може прощаються з водою до весни? Хто зна...

А ти йдеш стежкою, намагаючись не ступати на опале листя, бо відчуваєш його осінній біль та смуток. Підійдеш до краю берега і зупинишся. Затамуєш подих. Зупиниш погляд. Спиниш час. І все завмирає.

Світ навкруги тьмяніє. Барви губляться і лишають монохромний відбиток після себе. А ти один посеред всесвіту. Навіть не ти, а той спостерігач, що дивиться на тебе посеред всесвіту. І все розчинене до зникнення. Все зупинене до сталості. Все вмерло, щоб поринути в світ холоду та зими.
А потім...

Потім буде весна та новий вибух життя. Але це потім. Не зараз. Не з тобою. Не в цьому світі.
Бо цей світ вже виконав своє призначення та йде відпочивати.

Спи, відпочивай, набирайся сили... Вона тобі скоро знадобиться.
Всьому свій час!

Анатолій ЯРОВЕД