Безпремінно найду "Волинь"
Бориса Харчука бачив раз у житті. Навіть не бачив, а здрів: миттєва стріча, потиск руки - мене з ним познайомив Іван Васильович Сподаренко. Вони удвох кудись поспішали, заскакували у "Волгу", наче збиралися доганяти потяг. Це було тьмявого грудневого вечора 1987 року. Пригадую лишень фрагменти його обличчя: м'ясистий ніс і густі бакенбарди, що буяли срібними мітлицями з-під кудлатої шапки. Оце й усе, що встиг вихопити з профілю за кабінним склом, у сонному освітленні салона.
Я чув це прізвище й раніше, знав, що є такий письменник, але що і про що він писав, - сіє мене не зачіпало. Не звучало це прізвише алілуями у храмі українських радянських класиків - то й Бог із ним. В університеті про Бориса Харчука теж ані муркали, не згадували його у своїх літінформаційних святцях ані професор Семенчук, ні доцент Погрібний, - значить, багато такий письмак...Я навіть не знав, що ми були близькими земляками.
Але що я тоді знав?..
За кілька тижнів - некролог: помер,.. раптово... І набір традиційних для тогочасних некрологів газетних штампів, що вивершувалися обіцянням зберегти "світлу пам'ять" про покійного "навіки у наших серцях".
Читаю нині його роман " Майдан" і пеком пече: як же бракує вже і тепер саме такої літератури, з не розшелепаними, а з пружними живородними думками. Не з етнографічними біло-чорними мальовками а-ля "було літо та й стала зима", не із авторським самокоханням "мислями по древу", не зі словом ботексним. З живим життям (даруйте за банальність) і з людьми, яких не хочеться обзивати ні "персонажами", ні "типами", ні "героями", вчинки яких осягаєш не ідеологічним сажнем, а серцем. І зі словом жилавим. От на чому вчити наших майбутніх текстотворців і текстознаїв усяких модернових наративів та дискурсів, - читайте Харчука! Зважмо, в яких умовах творчої несвободи це писалося, і ще раз подивуймося цій зброї світла. Вона таки не бутафорська - чиста домаха!
Восени безпремінно знайду Харчукову "Волинь". Щось мені підказує, що після Самчукового "тезки" це буде вражаючою несподіванкою.
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
Я чув це прізвище й раніше, знав, що є такий письменник, але що і про що він писав, - сіє мене не зачіпало. Не звучало це прізвише алілуями у храмі українських радянських класиків - то й Бог із ним. В університеті про Бориса Харчука теж ані муркали, не згадували його у своїх літінформаційних святцях ані професор Семенчук, ні доцент Погрібний, - значить, багато такий письмак...Я навіть не знав, що ми були близькими земляками.
Але що я тоді знав?..
За кілька тижнів - некролог: помер,.. раптово... І набір традиційних для тогочасних некрологів газетних штампів, що вивершувалися обіцянням зберегти "світлу пам'ять" про покійного "навіки у наших серцях".
Читаю нині його роман " Майдан" і пеком пече: як же бракує вже і тепер саме такої літератури, з не розшелепаними, а з пружними живородними думками. Не з етнографічними біло-чорними мальовками а-ля "було літо та й стала зима", не із авторським самокоханням "мислями по древу", не зі словом ботексним. З живим життям (даруйте за банальність) і з людьми, яких не хочеться обзивати ні "персонажами", ні "типами", ні "героями", вчинки яких осягаєш не ідеологічним сажнем, а серцем. І зі словом жилавим. От на чому вчити наших майбутніх текстотворців і текстознаїв усяких модернових наративів та дискурсів, - читайте Харчука! Зважмо, в яких умовах творчої несвободи це писалося, і ще раз подивуймося цій зброї світла. Вона таки не бутафорська - чиста домаха!
Восени безпремінно знайду Харчукову "Волинь". Щось мені підказує, що після Самчукового "тезки" це буде вражаючою несподіванкою.
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |