Батько Ніженський

Якщо в Росії дві споконвічні біди: дороги і дурні, то в України – захланність і зрадливість так званої еліти. Скільки їх, тих підприємливих землячків, що заради статків спочатку маму рідну готові були продати, а досягши багатства і влади, задурно віддали на поталу і землю рідну разом з народом, його мовою, традиціями, духовністю і рештою того святого, що зветься національними інтересами?! Легіон … і серед них – на пальцях можна перерахувати тих, хто за «лакомством поганым» згадував про Дух і віддавав десятину на справи Божі, себто на духовне, під чим мислиться і культура, і література, і мистецтво національне.

Із сотні гетьманів – один Мазепа, з «тьми» можновладних «старшин» – десяток Терещенків, Яхненків, Чекаленків, Симиренків… Отих меценатів, які, можливо, й не усвідомлювали, що цією десятиною купують собі як не царство небесне, то вічну славу земну і пам’ять в поколіннях українців. Решту ж тьми тьмущої, котрі подописували до своїх українських прізвищ суфікси -ський, та -ов, поглинула тьма… Та, на жаль, історія не вчить… І нині спостерігаємо те ж, але в точності до навпаки, коли маєстатна т.з. еліта з українськими прізвищами не просто улесливо колінкує перед чужоземним, а відчиняє йому кордони вже незалежної України, віддає ринки збуту, інформаційний простір, а з ними і душі простих українців, і то так масштабно-глобалізовано відлучаючи від свого, рідного і родимого, що й не підкопаєшся…. Чи може все набагато простіше? Просто національна культура не входить в поняття національних інтересів тих, хто нині володіє нашими національними багатствами, владою і впливами? На ці запитання, що, на жаль, стають все більше риторичними, хотілося б почути конкретну відповідь від заможної людини, яка нині в Україні продовжує традиції доброчинства. На жаль, серед найбагатших людей України їх не знайшлось. Зате, на щастя, вони таки є! Авжеж, є! Серед тих, які, на щастя, нажили статки власним трудом і підприємливістю, і яких ми несміливо називаємо «середнім класом». Як сказав голова Українського фонду культури, поет-академік і Герой України Борис Олійник, саме на цих патріотичних і чесних підприємцях тримається і ними продовжується традиція українського благочинства.

Генеральний директор Просвітньо-виробничо-комерційної фірми «Сяйво» з Ніжина і голова благодійного фонду «Ніжен» Микола Пантелійович Шкурко, як люди кажуть, належить до авангарду свідомих українців, які «люблять Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». З ним і наша розмова на животрепетну тему вітчизняного меценатства.

Миколо Пантелійовичу, що таке меценатство з погляду простого і «безгрішного» українського письменника, я знаю. А от цікаво було б почути думку про цю святу і непопулярну в Україні справу від Вас, того, хто ділиться з ближнім чесно заробленою копійкою?

Насправді меценатство — це діяльність не для загалу підприємливих людей. Адже колекціонувати твори мистецтва, а здебільшого цим займаються дійсно люди багаті, це фактично вкладати папірці, яких дівати нікуди, у щось вічне.
Фактично меценат нічого не втрачає, а навпаки примножує своє багатство. Витвори мистецтва, а то і цілі галереї, як, скажімо у Віктора Пінчука, це активи, які можна будь-коли перетворити знову на гроші. Звідси зрозуміло, чому меценатами часто є банкіри.
Ще один вид комерційної благодійності — спонсорство. Це коли пропагують своє ім'я, торговельну марку, вкладаючи кошти в масові заходи, здебільшого розважально-спортивного характеру. Знову-таки віддача від такої благодійності з лихвою перекриває видатки.
І нарешті власне благодійність, чим займаємось ми. Я б охарактеризував її як безпосередню свідому участь у націєтворчому процесі.

Слухаючи Вас, приходжу до висновку, що благодійність не тільки потреба високої душі. Його коріння глибше – у родинних традиціях, з діда-прадіда, від батька-матері. Ви походите з інтелігентної мистецької родини… Розкажіть про родину, сім’ю…

Свій родовід, і то по лінії батька, тільки почав вивчати. Мій дід, прадід — козаки, а прабабуся — дворянка, це я достеменно знаю. Батьки ж мої були простими вчителями: тато — історик, мама — математик. Це й поєдналося в мені. Сподіваюся, що і діти, а в мене троє синів, переймуть доброчинність. Я це вже помічаю.

Не шкода відривати копійку від дітей?

Так питання не стоїть. Все необхідне, щоб почати самостійне життя вони мають. Я ж і сам з дитинства вихований не в розкоші. Кожну копійку, образно кажучи, доводиться вкладати в підприємство.

На жаль, поєднання культури внутрішньої і підприємництва – явище рідкісне для українців. Чому?

В українців нема широких традицій підприємництва. Ми козаки, ми хлібороби. Це виявилося в нашій культурі — багатющій образністю.
А от із підприємництвом складніше. Це риса іншого народу (народів), який серед нас розчинився. Зокрема, Ніжин славний греками, тут досі є міцна громада ассірійців... Єврейство творило підприємницьке обличчя міста до 1917 року. Потім більша частина їх роз'їхалася по великих містах, частина асимілювалася. Хоча цей процес відбувався особливо інтенсивно ще за козаччини.

А тепер перейдемо, як каже Борис Олійник, від небесного до земного. Скільки років у бізнесі? З чого починали, якщо не секрет, свій бізнес і на чому заробили свій «перший долар» чи «мільйон»? Чим займається Ваша Просвітньо-виробничо-комерційна фірма «Сяйво»?

Починали з книги. Ще до того, як виникла фірма “Сяйво”.
Заснував у 1989 році товариство української мови ім. Т. Шевченка. Займалися поширенням дефіцитної літератури. Оскільки не було потрібної краєзнавчої — самі почали видавати. Так з'явилися “Історія Ніжина мовою дат” та “Мистецькі спомини (Федора Проценка)”. Стало потрібно ще більше грошей, заснував свій бізнес – Просвітньо-виробничо-комерційну фірму “Сяйво” (1993 року). Назва походить від письменницької книгарні у Києві, де наше товариство української мови викуповувало книгу, дефіцитну на периферії.
Напрямок діяльності фірми – торгівля, переробка зерна, зокрема олійного. Оскільки я 10 років пропрацював на олійжиркомбінаті, а до того 7 на інших харчових виробництвах (сам я інженер-технолог), то як заробити перші гроші, було очевидно. При цьому вирішальну роль відіграв досвід 5-ти річної участі у громадському демократичному русі.

Коли й чому прийшла ідея створити благодійний фонд «Ніжен». І чому «НіжЕн», а не «НіжИн»? Трохи історії…

Благодійний фонд “Ніжен” створено фірмою “Сяйво” 2002 року. Щоб відокремити, як кажуть, праведне від грішного. Для громадян просто заможних, яких нині відносять до середнього стану, доброчинність є ознакою зразкової поведінки у суспільстві. Організувати цих потенційних доброчинців покликаний фонд. Насправді, це дало можливість систематизувати діяльність, залучити до культурницьких справ інших підприємців Ніжина. Саме такою є історична назва мого міста (згадаймо “Чорну раду” П. Куліша) та офіційна — у 20-30-х роках минулого століття (тобто у період українізації). Так само як історичними (правильними) є назви інших ближчих міст: Ічень, Ромен, Прилука, Лубні.
Чомусь теперішні “відомі” мовознавці не хочуть визнавати досягнень попередників. Не знають чи не відчувають народну мову. Скажімо, категорично, до абсурду, заперечують конструкцію “на Україні”. З цієї ж причини, вважаю, перебуває на гальмах офіційне відновлення українського правопису. Акцентую на цьому, бо стан нашої мови – головна турбота Благодійного фонду “Ніжен”.

З якої доброї справи почалася діяльність Фонду? На що дали першу «копієчку»? І на що «вічне» поповнилась скарбниця духовна за Вашого сприяння?

Добрих справ стільки, що й не перелічити. Все викладено на нашому сайті nizhen.syaivo.com
Головним здобутком вважаю отримання Ігорем Васильовичем Качуровським звання Шевченківського лауреата – з подачі фонду, у 2006 році.
На початку червня вийшла у світ книжечка премудростей Володимира Корнійчука “Духовні роси”.
З останніх ініціатив фонду – клопотання перед міською радою Ніжина про присвоєння імені Василя Тарновського, видатного, до речі, мецената й добродійника, вулиці в історичному центрі міста.

Діапазон Вашого благодіяння дуже широкий. Чи є в цьому якась система? Як визначаєтесь з тими, кого спонсоруєте? Допомагаєте тим, хто найбільше потребує чи тим, хто просить? Чи є інші критерії? Адже, не секрет, що нині розвелося ціле «плем’я» незнищенне графоманів, які безсоромно користуються щедрістю бізнесменів, тоді як талановитій справді людині бракує сміливості попросити підтримки. Талант справжній, як всім відомо, гордий і незалежний… І це ще одна наша національна проблема! Друга: нині в незалежній Україні майже не зосталося незалежної преси, а та, що зосталася, ледь виживає. Взагалі, чи знають патріотичні бізнесмени проблеми українських митців, письменників, книговидавців?

Фонд намагається залучити до благодійництва ніжинських підприємців. Це люди середньої руки за місцевими мірками. Адже Ніжин посідає третє місце за економічним потенціалом у нашій депресивній області. Тому головне завдання – раціонально використати зібране. Передумовою є зв'язок отримувача допомоги з містом. Наше гасло: не з Ніжина у світ, а зі світу – до Ніжина!
У нашій країні поки що з однаковою міркою ставляться до діяльності як у сфері матеріальній, так і духовій. З цих причин у приміщеннях “Сяйво” перестало функціонувати однойменне мистецьке кафе і музичне радіо “Рекорд”. Їх місцевий культурницький продукт виявився неокупним, хоч і затребуваним ніжинцями і гостями.
З тією ж проблемою зіштовхуються й столичні письменники з видавцями. Вирівняти ситуацію зможе тільки благодійництво у всіх його різновидах. Але парадокс у тому, що й саме воно потребує стимулювання, а не тільки ентузіазму окремих патріотичних бізнесменів. Впевнений, світовий досвід у цій справі до нас таки прийде, бо для держави це колосальний резерв.

Ну добре! Ви людина високодуховна і щедра по натурі. Врешті, благодіють бізнесмени від страху перед Богом, з власної химери, задля слави чи вигоди податкової, як це на Заході прийнято. Але, як Вам вдалося до благочинності долучити своїх земляків – підприємців? Назвіть їх.

Підприємці – люди важкі, коли доводиться їм розлучатися з кровно заробленим. Довіряють такому, як самі. А ще не хочуть “світитися”. Тому серед благодійників фонду ті, хто податки платить “по повній програмі”:
Литвин Анатолій Миколайович, директор ТОВ "Фірма "Лакс";
Козирєв Валерій Павлович, директор “Аптека нашого міста";
Кот Сергій Васильович, директор ТОВ “Ніжинський хлібобулочний комбінат” ;
Тарасенко Валерій Віталійович, директор ПП ВКФ "Техно-Т" ;
Лінник Анатолій Валерійович, директор Центру цифрових технологій "Браво";
Вощевський Володимир Олексійович, генеральний директор ТОВ ВКФ «Агронафтопродукт»;
Подолянко Ніна Миколаївна, директор торговельно-ресторанного комплексу “Україна”;
Кучеренко Анатолій Валентинович, директор магазину “Електрон”.
Більшість з них роблять внески кілька років поспіль. Участь у благодійництві говорить про успішність їх бізнесу, особисті неабиякі здібності.

Підніміть завісу над своїм приватним життям? Чим захоплюєтесь? Що любите? В якому дусі виховуєте своїх трьох дітей? І взагалі, який він – нинішній український Терещенко, Симиренко?

Це найскладніше запитання. Люблю життя у всіх його прекрасних проявах. Спеціально вихованням дітей не займаюся. Даю їм свободу дій, вибору. А так, яблуко від яблуні не далеко падає. Який нинішній Терещенко, Симиренко? Я їх не бачу, не знаю.

Про що мрієте, якщо бізнесмени мріють?

Хотів би бути таким, як щойно згадані меценати й доброчинці.

Якою бачите Україну сьогодні і в майбутньому? На чому вона «прибуде у віках»?

Бачу Україну центром слов'янського світу. У тому розумінні, як про це мріяв Т.Г. Шевченко, інші кирило-мефодіївці. Насправді, Слов'янія невелика за географічними вимірами і слабка. Бо досі такого стрижня не мала. Проте, спочатку треба б визначитися з місцерозташуванням головного адміністративного осереддя самої України.

Щоб хотіли побажати «братам своїм» меншим і більшим? А заодно і нашим читачам?

Хочу побажати народжувати більше дітей. Сам шкодую, що “запрограмував” себе тільки на трьох.

Дякую за щиру і цікаву розмову.

Галина Тарасюк

Джерело: Сайт Благодійна організація «Благодійний фонд «Ніжен»

На фото: Микола Шкурко, радіожурналістка Алла Загинайко та заступник редактора "Української літературної газети" Галина Тарасюк