Балада про картоплю
«Та покинь ти, Ігоре, отой город. Не горбаться на ньому, як проклятий! Подумай про свою спину, про грижі, на яких невдовзі можна буде спускатися, як з гірки, на лижах! Восени купиш тих кілька мішків бульби, та й по тому!» - благає мій перший внутрішній голос.
Але другий, нервово пирхнувши, вступає в дискусію: «Не здумай цього робити! А якщо неврожай? Якщо тобі ніхто не захоче продати навіть мішечка «другого хліба»? Що тоді, лапу восени та зимою смоктатимеш? А ти подумав про дітей, яким теж потрібно буде передати кілька мішків? Не можна бути таким безвідповідальним!».
Витримавши паузу, перший внутрішній голос намагається задушити опонента «залізними» аргументами. «От візьми олівця, - каже він, - й підрахуй затрати: на посадковий матеріал (якщо свій нікудишній), на добриво (мінеральне чи органіку), на отруту від ненависного колорадського жука. До цього додай фізичну працю: висаджування, прополку, підгортання, обробку отрутою, збір урожаю, сортування, закладку на зберігання і таке інше, то така картопля, якщо, звісно, ти садиш її на невеликих площах, стає «золотою». Не варта вона перелічених затрат!».
Від таких слів другий внутрішній голос ледь не знепритомнів. «Не слухай, - аж вигукнув він, - цієї демагогії. Уяви собі, що всі українці перестали саджати картоплю! І що ж тоді? А ось що: городи заростуть чагарниками, на земельних ділянках у позі «зю» не побачиш жодної молодиці, чоловіки почнуть пришвидшеними темпами спиватися, населення перейде на нетрадиційну для себе їжу - спагеті, що загрожує змінами на генному рівні, а поміж людьми, що найбільш нестерпно, – не почуєш жодного слова про картоплю! Ну хіба не катастрофа? Ти цього хочеш, Ігоре? Ні, це не наш, не український, шлях!».
Перший внутрішній голос, дослухавши опонуючи сторону, якось втомлено відповів: «Роби, як знаєш, але коли будеш стояти в аптеці за дорогими знеболюючими чи проситимеш фармацевта дати щось від високого кров’яного тиску, пригадай те, що я тобі казав. І взагалі, в мене складається враження, що ти працюєш не стільки задля того, щоб не померти з голоду, а щоб не забутися, з якого боку до рук брати лопату й за якою методикою саджати оту бульбу. Українці здавна віддавала перевагу кашам, а ти вчепився в картоплю, неначе без неї кінець світу настане!».
Вислухавши свої внутрішні голоси, взяв я до рук лопату чи, як кажуть в деяких регіонах України, заступ, та й побрів на свою добровільну картопляну панщину. Дорогою відпустив тій паскуді, яка завезла цей овоч до наших широт, кілька «компліментів», й зарікся, наступного року саджати бараболю не буду!
Але другий внутрішній голос, єхидно хіхікнувши, відпустив жартик: «Ой, зарікалася свиня гімна не їсти! Ти й минулого року клявся, що саджати не будеш, що здоров’я для тебе важливіше за картоплю, а ліки такі дорогі, але побалакав трохи та й змирився з долею. Не зрозуміло тільки, для чого було взагалі розводити цю антимонію!».
Ігор СЕНЧЕНКО
Але другий, нервово пирхнувши, вступає в дискусію: «Не здумай цього робити! А якщо неврожай? Якщо тобі ніхто не захоче продати навіть мішечка «другого хліба»? Що тоді, лапу восени та зимою смоктатимеш? А ти подумав про дітей, яким теж потрібно буде передати кілька мішків? Не можна бути таким безвідповідальним!».
Витримавши паузу, перший внутрішній голос намагається задушити опонента «залізними» аргументами. «От візьми олівця, - каже він, - й підрахуй затрати: на посадковий матеріал (якщо свій нікудишній), на добриво (мінеральне чи органіку), на отруту від ненависного колорадського жука. До цього додай фізичну працю: висаджування, прополку, підгортання, обробку отрутою, збір урожаю, сортування, закладку на зберігання і таке інше, то така картопля, якщо, звісно, ти садиш її на невеликих площах, стає «золотою». Не варта вона перелічених затрат!».
Від таких слів другий внутрішній голос ледь не знепритомнів. «Не слухай, - аж вигукнув він, - цієї демагогії. Уяви собі, що всі українці перестали саджати картоплю! І що ж тоді? А ось що: городи заростуть чагарниками, на земельних ділянках у позі «зю» не побачиш жодної молодиці, чоловіки почнуть пришвидшеними темпами спиватися, населення перейде на нетрадиційну для себе їжу - спагеті, що загрожує змінами на генному рівні, а поміж людьми, що найбільш нестерпно, – не почуєш жодного слова про картоплю! Ну хіба не катастрофа? Ти цього хочеш, Ігоре? Ні, це не наш, не український, шлях!».
Перший внутрішній голос, дослухавши опонуючи сторону, якось втомлено відповів: «Роби, як знаєш, але коли будеш стояти в аптеці за дорогими знеболюючими чи проситимеш фармацевта дати щось від високого кров’яного тиску, пригадай те, що я тобі казав. І взагалі, в мене складається враження, що ти працюєш не стільки задля того, щоб не померти з голоду, а щоб не забутися, з якого боку до рук брати лопату й за якою методикою саджати оту бульбу. Українці здавна віддавала перевагу кашам, а ти вчепився в картоплю, неначе без неї кінець світу настане!».
Вислухавши свої внутрішні голоси, взяв я до рук лопату чи, як кажуть в деяких регіонах України, заступ, та й побрів на свою добровільну картопляну панщину. Дорогою відпустив тій паскуді, яка завезла цей овоч до наших широт, кілька «компліментів», й зарікся, наступного року саджати бараболю не буду!
Але другий внутрішній голос, єхидно хіхікнувши, відпустив жартик: «Ой, зарікалася свиня гімна не їсти! Ти й минулого року клявся, що саджати не будеш, що здоров’я для тебе важливіше за картоплю, а ліки такі дорогі, але побалакав трохи та й змирився з долею. Не зрозуміло тільки, для чого було взагалі розводити цю антимонію!».
Ігор СЕНЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |