Бачиш ціль - стріляй: висновки для України з війни в Нагірному Карабаху
Після підписання Ніколом Пашіняном, Ільхамом Алієвим та Володимиром Путіним угоди щодо припинення вогню в Нагірному Карабаху, цей регіон перетвориться на "привид", наповнений російськими та турецькими "миротворцями". Місцевого населення там майже не залишиться. Баку вважає, що за декілька років зможе знову скористатися допомогою Туреччини та видворити росіян зі своєї території. Щодо висновків для України то, на думку історика та військового оглядача МИХАЙЛА ЖИРОХОВА, досвід Азербайджану має навчити Київ новим способам ведення війни.
З 27 вересня, коли почалася війна між Нагірним Карабахом та Вірменією, за спиною Баку була Анкара. І маючи підтримку такого потужного регіонального лідера, Азербайджан зміг у повному обсязі використати весь арсенал своїх збройних сил. Хоча він дуже сильно виснажився. Я думаю, ми скоро побачимо списки загиблих – і там будуть тисячі людей. Крім того, сучасна війна – дуже дорога. За моєю інсайдерською інформацією, у Баку уже не лишалося на складах високоточної зброї. Якби зіпсувалася погода, використання бойових дронів було б вкрай обмеженим. Тому при взятті Степанакерта почалась би піхотна війна – в горах це дуже великі втрати. Тож Алієв вирішив закріпити результати, які є, накопичити сил протягом 4-5 років, а потім знову продовжити протистояння.
Завдання Росії на цей момент, як і під час першої війни, було "підвісити" ситуацію – домогтися статусу "ні миру, ні війни". Тобто не дати Азербайджану повністю провести операцію, захопити Степанакерт, після чого оборона Карабаха не мала б ніякого сенсу. Друге завдання, яке ставив перед собою Кремль – це не дати розгромити повністю Вірменію. Якби зараз "посипався" Карабах, Росія не втримала б Єреван, там до влади прийшла б військова хунта або відбулися б інші серйозні зрушення. У вірменському суспільстві склалося би враження, що Росія не виконала свої зобов'язання, як союзник. А зараз Росія наче і зобов'язання виконала, і ситуацію залишила в стані невизначеності.
Зараз у Кремлі говорять, що їх війська будуть єдиними миротворцями. Але миротворцями вони не є. Миротворці повинні мати мандат міжнародної організації – ОБСЄ, ООН чи навіть ОДКБ. Тому вигляд це має такий, ніби Баку і Єреван запросили війська іншої країни. І уже зараз Туреччина не приховує, що її сили будуть знаходитися в Азербайджані з іншого боку лінії розмежування і будуть спостерігати за перемир'ям, буде військова база та військові пости. Ситуація схожа на ту, що склалася у сирійській провінції Ідліб.
Росіяни заявили, що заходять до Азербайджану лише на 5 років. Але вони стикнуться з великими складнощами забезпечення своїх військ. Логістика буде лише вздовж 5-кілометрової ділянки Лачинського коридору. В Карабаху взимку випадає дуже великий сніг і цей коридор буде непрохідний і все забезпечення буде здійснюватись лише вертольотами й літаками на аеропорт Степанакерта.
Важливо розуміти, що зараз в Нагірному Карабаху практично немає місцевого населення. Вірменське населення зосереджувалося у Степанакерті та Шуші. Ті, хто виїхали під час нинішнього конфлікту, уже не будуть повертатися, якщо матимуть можливість закріпитися у великій Вірменії. А та невелика кількість людей, яка лишиться, буде залучена виключно на обслуговування військових. Коли президент Азербайджану Алієв говорив, що захопили села – і показували відео, ставало ясно, що там з 1992 року ніхто не жив, це села-"привиди". Тож зараз регіон, де мешкали вірмени, стане таким собі "привидом", де будуть лише військові, а невелика частина місцевих, які лишиться, буде на них працювати.
Росії важливо отримати саме військову присутність в Азербайджані. Кремль хоче показати, що РФ - регіональна держава. Крім того, їм важливо зберегти можливість розморозити цей конфлікт через кілька років. Пригадаймо, як 2008-го із фейкового обстрілу так званих російських "миротворців" у Цхінвалі почалася друга грузинська війна. Також ми не знаємо, як буде реагувати на ситуацію Джо Байден, який має чітку провірменську позицію.
З іншого боку, Азербайджан вважає російських "миротворців" контрольованими. Зважаючи на ситуацію з логістикою та наявність турецької бази за спиною, Алієв вважає цю ситуацію перемогою – про це й говорять суспільству. Баку вважає, що Анкара зможе протистояти Росії на високому рівні.
Які висновки може зробити Україна? По-перше, Карабах показав, якщо ти маєш за спиною потужну державу, то існує варіант військового вирішення конфлікту. Тож до вирішення окупації Донбасу можна готуватися і за допомогою військових методів.
По-друге, нинішнє протистояння в Карабаху показало нам війну наступного покоління. Вірменська армія була оснащена за радянськими стандартами кінця 1980-х років. У військових діях вона зовсім себе не показала. Всі бачать з боку Азербайджана лише використання безпілотників і баражуючих боєприпасів, так званих дронів-камікадзе. Але за цим непоміченою лишається система управління військами. Інформація з безпілотника актуальна дуже малий час. Якщо у нашій, скажімо, армії про скупчення військ доповідають начальнику штабу, той передає начальнику угрупування, той дає команду на відкриття вогню – цього скупчення уже немає. Систему управління військами потрібно вибудувати на принципах новітньої війни: "бачиш ціль – стріляй". Україні потрібно виділяти кошти на розвиток артилерії й безпілотної авіації. Але на жаль, у нас поки немає бачення того, як ми будемо розвивати армію взагалі.
Михайло ЖИРОХОВ, військовий оглядач, спеціально для "Апострофа"
"Апостроф"
З 27 вересня, коли почалася війна між Нагірним Карабахом та Вірменією, за спиною Баку була Анкара. І маючи підтримку такого потужного регіонального лідера, Азербайджан зміг у повному обсязі використати весь арсенал своїх збройних сил. Хоча він дуже сильно виснажився. Я думаю, ми скоро побачимо списки загиблих – і там будуть тисячі людей. Крім того, сучасна війна – дуже дорога. За моєю інсайдерською інформацією, у Баку уже не лишалося на складах високоточної зброї. Якби зіпсувалася погода, використання бойових дронів було б вкрай обмеженим. Тому при взятті Степанакерта почалась би піхотна війна – в горах це дуже великі втрати. Тож Алієв вирішив закріпити результати, які є, накопичити сил протягом 4-5 років, а потім знову продовжити протистояння.
Завдання Росії на цей момент, як і під час першої війни, було "підвісити" ситуацію – домогтися статусу "ні миру, ні війни". Тобто не дати Азербайджану повністю провести операцію, захопити Степанакерт, після чого оборона Карабаха не мала б ніякого сенсу. Друге завдання, яке ставив перед собою Кремль – це не дати розгромити повністю Вірменію. Якби зараз "посипався" Карабах, Росія не втримала б Єреван, там до влади прийшла б військова хунта або відбулися б інші серйозні зрушення. У вірменському суспільстві склалося би враження, що Росія не виконала свої зобов'язання, як союзник. А зараз Росія наче і зобов'язання виконала, і ситуацію залишила в стані невизначеності.
Зараз у Кремлі говорять, що їх війська будуть єдиними миротворцями. Але миротворцями вони не є. Миротворці повинні мати мандат міжнародної організації – ОБСЄ, ООН чи навіть ОДКБ. Тому вигляд це має такий, ніби Баку і Єреван запросили війська іншої країни. І уже зараз Туреччина не приховує, що її сили будуть знаходитися в Азербайджані з іншого боку лінії розмежування і будуть спостерігати за перемир'ям, буде військова база та військові пости. Ситуація схожа на ту, що склалася у сирійській провінції Ідліб.
Росіяни заявили, що заходять до Азербайджану лише на 5 років. Але вони стикнуться з великими складнощами забезпечення своїх військ. Логістика буде лише вздовж 5-кілометрової ділянки Лачинського коридору. В Карабаху взимку випадає дуже великий сніг і цей коридор буде непрохідний і все забезпечення буде здійснюватись лише вертольотами й літаками на аеропорт Степанакерта.
Важливо розуміти, що зараз в Нагірному Карабаху практично немає місцевого населення. Вірменське населення зосереджувалося у Степанакерті та Шуші. Ті, хто виїхали під час нинішнього конфлікту, уже не будуть повертатися, якщо матимуть можливість закріпитися у великій Вірменії. А та невелика кількість людей, яка лишиться, буде залучена виключно на обслуговування військових. Коли президент Азербайджану Алієв говорив, що захопили села – і показували відео, ставало ясно, що там з 1992 року ніхто не жив, це села-"привиди". Тож зараз регіон, де мешкали вірмени, стане таким собі "привидом", де будуть лише військові, а невелика частина місцевих, які лишиться, буде на них працювати.
Росії важливо отримати саме військову присутність в Азербайджані. Кремль хоче показати, що РФ - регіональна держава. Крім того, їм важливо зберегти можливість розморозити цей конфлікт через кілька років. Пригадаймо, як 2008-го із фейкового обстрілу так званих російських "миротворців" у Цхінвалі почалася друга грузинська війна. Також ми не знаємо, як буде реагувати на ситуацію Джо Байден, який має чітку провірменську позицію.
З іншого боку, Азербайджан вважає російських "миротворців" контрольованими. Зважаючи на ситуацію з логістикою та наявність турецької бази за спиною, Алієв вважає цю ситуацію перемогою – про це й говорять суспільству. Баку вважає, що Анкара зможе протистояти Росії на високому рівні.
Які висновки може зробити Україна? По-перше, Карабах показав, якщо ти маєш за спиною потужну державу, то існує варіант військового вирішення конфлікту. Тож до вирішення окупації Донбасу можна готуватися і за допомогою військових методів.
По-друге, нинішнє протистояння в Карабаху показало нам війну наступного покоління. Вірменська армія була оснащена за радянськими стандартами кінця 1980-х років. У військових діях вона зовсім себе не показала. Всі бачать з боку Азербайджана лише використання безпілотників і баражуючих боєприпасів, так званих дронів-камікадзе. Але за цим непоміченою лишається система управління військами. Інформація з безпілотника актуальна дуже малий час. Якщо у нашій, скажімо, армії про скупчення військ доповідають начальнику штабу, той передає начальнику угрупування, той дає команду на відкриття вогню – цього скупчення уже немає. Систему управління військами потрібно вибудувати на принципах новітньої війни: "бачиш ціль – стріляй". Україні потрібно виділяти кошти на розвиток артилерії й безпілотної авіації. Але на жаль, у нас поки немає бачення того, як ми будемо розвивати армію взагалі.
Михайло ЖИРОХОВ, військовий оглядач, спеціально для "Апострофа"
"Апостроф"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |