...Але чому в нього відірваний ґудзик?
Може це карантин? Я не знаю. Може брак людського спілкування? Бо у мене болить горло і температура, і моя сімейна лікарка виписала мені лікарняний і сказала: «Не хвилюйтеся»…
Я і не хвилююсь. Мені просто хочеться обійняти когось міцно.
А цієї ночі приходив тато моєї доньки. У такій красивій новій сорочці, на якій, просто на грудях, не вистачало одного ґудзика. Він мовчки дивився на мене. О третій ночі. Найважчій час. Як у якомусь сраному «Дні бабака». Бо о третій годині, щоночі (щоночі, Карл!) ,я відкриваю очі. І вже не сплю до блідо-сірого, як стулка устричної раковини, світанку.
Ну і це сталося сьогодні, уночі, яка зрівнялась (слава тобі, Боже) із днем. І віднині ніч буде потрохи зменшуватися, а день – збільшуватися. Бо сьогодні ж весняне рівнодення. А ще сьогодні – День щастя. І я дізналася, до речі, що в країні Бутан – крихітній країні в передгір’ї Гімалаїв - існує ціле Міністерство щастя. І там, реально, повна країна щасливих людей. Хочу туди потрапити, аби навчитися…
Ну і от.
Коли о 3:05 я відрила очі (а він, тато моєї дитини, в новій сорочці, на якій не вистачало одного ґудзика, все ще стояв у мене перед очима), я запитала мовчки у темряви: «Що ти хотів мені сказати, кажи! Не мовчи! Що?! Щось трапиться? Чи мені бути спокійною?»
Мій сон, який змішався з цією рівноденною передсвітанковою устричною темрявою, лишався таким же реальним.
Але жодної відповіді я не почула.
І я зрозуміла, лежачи з широко розплющеними очима посеред цього устричного, перламутрово-сірого мороку, що усі відповіді на усі питання мушу озвучити я сама.
І от що я вирішила.
Що усі ми щасливі настільки, наскільки можемо самі себе зробити щасливим.
Що один розумний чувак сказав: щастя – це одна-єдина мить, і нам потрібно навчитися проживати цю коротку мить знову і знову, упродовж нашого довгого життя...
Що усі наші (придумані нами ж) страждання – це у 99,9% випадків - бул шит. Життя коротке, і потрібно устигнути насолодитися ним по повній.
Що не варто спілкуватися з нещасними (бідними, хворобливими, проблемними) та іншими токсичними людьми, бо це заразно.
Що дивні сни (як от тато моєї дитини в сорочці без одного ґудзика) нічого поганого не несуть. Це просто рідні нам люди залітають у наш світ, коли сильно скучать за нами…
І що щастя у цьому безкінечному просторі все-таки більше, ніш чогось іншого. А значить, ми повинні вчитися бути щасливими.
Тому – вчіться. І я теж. Хоч це буде нелегко… :)
….От тільки чому на його сорочці не вистачало одного ґудзика…
Галя ПЛАЧИНДА
Я і не хвилююсь. Мені просто хочеться обійняти когось міцно.
А цієї ночі приходив тато моєї доньки. У такій красивій новій сорочці, на якій, просто на грудях, не вистачало одного ґудзика. Він мовчки дивився на мене. О третій ночі. Найважчій час. Як у якомусь сраному «Дні бабака». Бо о третій годині, щоночі (щоночі, Карл!) ,я відкриваю очі. І вже не сплю до блідо-сірого, як стулка устричної раковини, світанку.
Ну і це сталося сьогодні, уночі, яка зрівнялась (слава тобі, Боже) із днем. І віднині ніч буде потрохи зменшуватися, а день – збільшуватися. Бо сьогодні ж весняне рівнодення. А ще сьогодні – День щастя. І я дізналася, до речі, що в країні Бутан – крихітній країні в передгір’ї Гімалаїв - існує ціле Міністерство щастя. І там, реально, повна країна щасливих людей. Хочу туди потрапити, аби навчитися…
Ну і от.
Коли о 3:05 я відрила очі (а він, тато моєї дитини, в новій сорочці, на якій не вистачало одного ґудзика, все ще стояв у мене перед очима), я запитала мовчки у темряви: «Що ти хотів мені сказати, кажи! Не мовчи! Що?! Щось трапиться? Чи мені бути спокійною?»
Мій сон, який змішався з цією рівноденною передсвітанковою устричною темрявою, лишався таким же реальним.
Але жодної відповіді я не почула.
І я зрозуміла, лежачи з широко розплющеними очима посеред цього устричного, перламутрово-сірого мороку, що усі відповіді на усі питання мушу озвучити я сама.
І от що я вирішила.
Що усі ми щасливі настільки, наскільки можемо самі себе зробити щасливим.
Що один розумний чувак сказав: щастя – це одна-єдина мить, і нам потрібно навчитися проживати цю коротку мить знову і знову, упродовж нашого довгого життя...
Що усі наші (придумані нами ж) страждання – це у 99,9% випадків - бул шит. Життя коротке, і потрібно устигнути насолодитися ним по повній.
Що не варто спілкуватися з нещасними (бідними, хворобливими, проблемними) та іншими токсичними людьми, бо це заразно.
Що дивні сни (як от тато моєї дитини в сорочці без одного ґудзика) нічого поганого не несуть. Це просто рідні нам люди залітають у наш світ, коли сильно скучать за нами…
І що щастя у цьому безкінечному просторі все-таки більше, ніш чогось іншого. А значить, ми повинні вчитися бути щасливими.
Тому – вчіться. І я теж. Хоч це буде нелегко… :)
….От тільки чому на його сорочці не вистачало одного ґудзика…
Галя ПЛАЧИНДА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |