Аби завершити з пушкіними...)
В Україні почався пушкінопад. Власне, Пушкін іде вслід за Лєніним і російським кораблем. Потроху починається процес витискання з національного організму колоніальної сукровиці. Принаймні віриться, що почався. По краплі: по пушкіних і толстоєвських, по рєволюціонному матросу й тричі червонопрапорних танках і двічі гвардійських гаубицях. Звичайно, все це під знайомий, дещо притишений вибухами війни тоскний рефрен – як, мовляв, можна, адже ж не на часі, та й узагалі, це ж культура, це ж історія. Ну й далі звична жуйка з піднабридлого малоросійського меню. До якого вдаються не лише персонажі з колоніальною свідомістю, а й українські патріотичні колгоспні підлітки.
Шкода мови про те, що Пушкін не був і не є якимось світовим поетом, як Шекспір, Байрон чи Данте. Що це суто локальне явище. Так, національний геній – не менше. Але й не більше. За громадянською ж свідомістю Пушкін – кондовий імперець, котрий шпетив "клєвєтніков Рассії", бадьоро оспівуючи "салдаццкій штик і пЄтлю казаков". У нинішніх часах він сидів би десь у сесійній залі Ґасударствєннай думи між Жириновським і Зюґановим, у перервах заскакуючи на прохановські мітинги і вітійствуючи на токшоу в Соловйова чи Скабєєвої. "Сміріс, Кавказ – ідьот Єрмолов!" – це не Дуґін і не Лімонов, хоча й вони теж, але насамперед це Пушкін. Це його рядки, які звучать, ніби сучасні тези про демілітаризацію та денацифікацію. Особливо промовисті на тлі Шевченкових: "Борітеся, поборете, вам Бог помагає!" Та про що говорити, кажу ж: шкода мови.
Хіба, скажімо, не факт, що Пушкіна з Україною практично нічого не зв'язувало? Що промайнув він тут по дотичній, на шляху в комедійну "ссилку" в Южную Пальміру та Крим, а про ті українські міста й містечка, де згодом рясно закучерявилися гранітно-бронзові бакенбарди, навіть не підозрював? Та й хіба лишень Пушкін? Усі ці величні генії й трєтьорозрядні фонвізіни, всі ці суворови з ватутіними, всі ці топоніми вологодського помелу, рясно розтрушені по наських ґрунтах, – навіщо з'явилися і символами чого вони тут є? Власне, це найголовніше. Символ. Уособлення. Так Московія, як пес на пробіжці, мітила упокорені території. Зокрема й так. І якщо розвіяти тумани словоблуддя, в які завжди оповиваються ідеологічні речі, а тим більше експансія, все видається простим і невигадливим. Як і те, що за російським багнетом іде російська мова – в обозі везуть Пушкіна, Задорнова й Юнну Моріц. І навпаки – за російською мовою сунуть колони російських танків, везучи кирилицю і чомусь латинську Z на броні.
Так, не лише в пам'ятниках і назвах вулиць справа. Мають відбутися посутніші зміни – в політичному, культурному, інформаційному просторах. У сенсах. В атмосфері. Услід за монументами й "те-тридцять четвірками" з української дійсності мають безповоротно звіятися й усілякі інші лєпси, басти, морґенштерни, уліцкіє і собчачки, прілєпіни й пєлєвіни, віцини й солженіцини, "іронії судьби" й "ну, паґаді", лакомки й бурьонушки, примадонни та їхні численні зайки-філі. Разом із доморощеними таями й різними кроліками. Одним словом – "любе".
Павло ВОЛЬВАЧ
Шкода мови про те, що Пушкін не був і не є якимось світовим поетом, як Шекспір, Байрон чи Данте. Що це суто локальне явище. Так, національний геній – не менше. Але й не більше. За громадянською ж свідомістю Пушкін – кондовий імперець, котрий шпетив "клєвєтніков Рассії", бадьоро оспівуючи "салдаццкій штик і пЄтлю казаков". У нинішніх часах він сидів би десь у сесійній залі Ґасударствєннай думи між Жириновським і Зюґановим, у перервах заскакуючи на прохановські мітинги і вітійствуючи на токшоу в Соловйова чи Скабєєвої. "Сміріс, Кавказ – ідьот Єрмолов!" – це не Дуґін і не Лімонов, хоча й вони теж, але насамперед це Пушкін. Це його рядки, які звучать, ніби сучасні тези про демілітаризацію та денацифікацію. Особливо промовисті на тлі Шевченкових: "Борітеся, поборете, вам Бог помагає!" Та про що говорити, кажу ж: шкода мови.
Хіба, скажімо, не факт, що Пушкіна з Україною практично нічого не зв'язувало? Що промайнув він тут по дотичній, на шляху в комедійну "ссилку" в Южную Пальміру та Крим, а про ті українські міста й містечка, де згодом рясно закучерявилися гранітно-бронзові бакенбарди, навіть не підозрював? Та й хіба лишень Пушкін? Усі ці величні генії й трєтьорозрядні фонвізіни, всі ці суворови з ватутіними, всі ці топоніми вологодського помелу, рясно розтрушені по наських ґрунтах, – навіщо з'явилися і символами чого вони тут є? Власне, це найголовніше. Символ. Уособлення. Так Московія, як пес на пробіжці, мітила упокорені території. Зокрема й так. І якщо розвіяти тумани словоблуддя, в які завжди оповиваються ідеологічні речі, а тим більше експансія, все видається простим і невигадливим. Як і те, що за російським багнетом іде російська мова – в обозі везуть Пушкіна, Задорнова й Юнну Моріц. І навпаки – за російською мовою сунуть колони російських танків, везучи кирилицю і чомусь латинську Z на броні.
Так, не лише в пам'ятниках і назвах вулиць справа. Мають відбутися посутніші зміни – в політичному, культурному, інформаційному просторах. У сенсах. В атмосфері. Услід за монументами й "те-тридцять четвірками" з української дійсності мають безповоротно звіятися й усілякі інші лєпси, басти, морґенштерни, уліцкіє і собчачки, прілєпіни й пєлєвіни, віцини й солженіцини, "іронії судьби" й "ну, паґаді", лакомки й бурьонушки, примадонни та їхні численні зайки-філі. Разом із доморощеними таями й різними кроліками. Одним словом – "любе".
Павло ВОЛЬВАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |