230-й ранок Широкої війни
Павутинки бабиного літа не чіпляються за стволи та приклади, бо ті часто рухаються і гарячі. Осінні тумани не радують серця українських воїнів, бо заважають цілитись і відволожують одяг. Всі відтінки жовтого, колись так любі романтичним натурам, тепер менше за «зеленку» маскують і своїх, і чужих.
Звісно, вчорашнє масоване ракетокидання дикунами по всій практично Україні – основна подія минулих десяти днів. Так вступив у посаду новий командуючий окупаційними військами Суровикін, який ще не змив кров сирійців зі своїх дебелих рук із пальцями – сосисками. Але – так вступає в період агонії імперія, що прогрАє і розпадеться. Ні, це ще не агонія – але її передчуття. Безумне з точки зору військової стратегії бомбування закрило роти «корисним ідіотам» Заходу, як то Ілону Маску, Віктору Орбану, Папі Франциску Берґольо, крученому Ердогану (сам не заявив про вимогу Путіна щодо «великої угоди із Заходом» - доручив це якомусь своєму чаушеві). Постраждале приміщення консулату Німеччини, удар за 800 метрів від посольства Румунії, проліт ракет над територією Молдови тицяють Заходу в справжню морду Московії. І спонукають, сподіваюсь, до рішучіших дій по лікуванню планети від країни, що сказилася.
Проте на цьому десятиденні було ще не менш важливе, що передувало припадку Росії – воно окреслюється словом «НІКЧЕМНІСТЬ». Саме таким нищівним словом Україна визнали укази, постанови Путіна та його камарильї щодо приєднання окупованих українських територій, щодо привласнення Запорізької АЕС. Нікчемність! Яке влучне українське слово! І який довгий шлях до нього від «пасматрєть в глаза Путіну» і «пєрєстать стрєлять». Довгий і кривавий шлях з маркерами розмінованого Чонгару, зі зданим Маріуполем, зі звірствами росіян у Бучі, Ірпені, Ягідному, Лимані – мартиролог цей довгий. Але тепер знайдено правильне слово до уявної величі, що гнійно луснула і обляпала гноївкою фрау штазі- Меркель, ліверного Шольца, путінського гуляш-соратника Орбана і головно – всіх тих «хароших русскіх», які вроді проти війни, але навіть втеклі в казахстани і туреччини сидять як миші під віником. Бо – нікчемність!
Красиві ходи зробила Україна на міжнародній арені, виборюючи собі місце суб’єкта геополітики. Перший – заклик допомогти поневоленим народам Росії здобути свободу від Росії. А другий – визнання окупованих островів Курильської гряди північними територіями Японії. Щодо першого, то втеклий з мерзької батьківщини екс-депутат Госдуми Ілля Пономарьов заявив і деякі наші це підхопили – мовляв, ті народи (буряти, коряки, евенки і т.д.) самі не хочуть виходити з РФ. Звісно, столичний московський депутат, а тепер – емігрант у Києві ніколи не знав як живуть татари у Казані, башкири чи чуваші у Поволжі. Вони жили й живуть «под собою не чуя страни». Що вже казати про наших – де б вони дізналися про якутський національний рух чи про боротьбу поморів за свою ідентичність? Невже з передач «Еха Москви»? Чи від кісельових- соловйових? А вони є – і якутський, і татарський, і башкирський і багато інших національних рухів. Звісно, що російський екс-депутат нічого не знає ні про ерзянський національний з’їзд, про який я нещодавно писав у “Голосі України», ні про башкирських активістів, що гниють у російських тюрмах – для нього, як і для всіх московітів, це все «чур…и». І вічне російське питання, що їх мучить – ну чому, чому «чурек і сакля – все твоє, не нами дане? чом твій чурек тобі ж не кинем, як тій собаці?!» (Т.Шевченко).
…І про своє. Генерал Віктор Ніколюк – герой оборони Чернігова, дає інтерв’ю і розповідає, між іншим, як зайшли у визволену від кац…ів Лукашівку, де ті у храмі влаштували склад боєприпасів і свій штаб, а віруючі лукашівці молилися в день Теплого Олекси, щоб туди щось палаюче попало. Може, цим вони шокували Пана Бога, а може той сам одчаюка, але – попало. Так ось генерал каже – наші спершу підняли і поставили хрест, що злетів від вибуху, а тоді відкопали дзвони, що впали і їх землею присипало. Так просто розповідає. І це ж зовсім не обов’язок військових. Це зовсім не передбачено правилами ведення бою. Але це – українці.
Як і те, що хлопець- підліток Данило Рак із причернігівського села, який щодня возив у місто продавати молоко, щоб назбирати грошей матері на операцію – вже з матір’ю у Німеччині. Матері мають зробити операцію стопи, бо після поранення від російських обстрілів вона ходити не може. Історія Данила, розповіджена журналістами, дала можливість зробити операції.
Неймовірний українець Данило у своїй синівській впертій любові до мами. Неймовірні українці у своїй співчутливості! І якийсь бункерний запорток з ордою своїх андрофагів заповзявся перемогти такий народ?! Говорячи їхньою мовою, накося – викусі!
… І прийшов 230-й ранок Широкої війни за зранену українську землю, знову поливаючи її кров’ю. Світ втомився дивуватися, тільки питає – що воно за народ такий, оті українці? Світові відповідають звільнені щодень села Таврії і Донеччини. Самим українцям відповідати ніколи – вони воюють, плетуть маскувальні сітки, ліплять батончики воїнам на фронт, збирають гроші на дрони і спальники. Посол Німеччини в Україні, вимушено потрапивши вперше в житті в бомбосховище, вражена спокоєм українців. То вона ще не бачила, як українці під час бомбувань співають! Та ще українці моляться до Господа: «Чи допустиш Ти, щоб поблизу Тебе постала оселя розбійників, що чинять насильство наперекір закону? Вони натовпом нападають на душу праведника і кров неповинну судять. Але Господь — захист мій, і Бог мій — твердиня надії моєї. Він поверне на них беззаконня їхні і злочинством їхнім погубить їх, знищить їх Господь Бог наш».
Василь ЧЕПУРНИЙ
На фото Віктора КОШМАЛА розбирання завалів житлового будинку мікрорайону Бобровиця
Звісно, вчорашнє масоване ракетокидання дикунами по всій практично Україні – основна подія минулих десяти днів. Так вступив у посаду новий командуючий окупаційними військами Суровикін, який ще не змив кров сирійців зі своїх дебелих рук із пальцями – сосисками. Але – так вступає в період агонії імперія, що прогрАє і розпадеться. Ні, це ще не агонія – але її передчуття. Безумне з точки зору військової стратегії бомбування закрило роти «корисним ідіотам» Заходу, як то Ілону Маску, Віктору Орбану, Папі Франциску Берґольо, крученому Ердогану (сам не заявив про вимогу Путіна щодо «великої угоди із Заходом» - доручив це якомусь своєму чаушеві). Постраждале приміщення консулату Німеччини, удар за 800 метрів від посольства Румунії, проліт ракет над територією Молдови тицяють Заходу в справжню морду Московії. І спонукають, сподіваюсь, до рішучіших дій по лікуванню планети від країни, що сказилася.
Проте на цьому десятиденні було ще не менш важливе, що передувало припадку Росії – воно окреслюється словом «НІКЧЕМНІСТЬ». Саме таким нищівним словом Україна визнали укази, постанови Путіна та його камарильї щодо приєднання окупованих українських територій, щодо привласнення Запорізької АЕС. Нікчемність! Яке влучне українське слово! І який довгий шлях до нього від «пасматрєть в глаза Путіну» і «пєрєстать стрєлять». Довгий і кривавий шлях з маркерами розмінованого Чонгару, зі зданим Маріуполем, зі звірствами росіян у Бучі, Ірпені, Ягідному, Лимані – мартиролог цей довгий. Але тепер знайдено правильне слово до уявної величі, що гнійно луснула і обляпала гноївкою фрау штазі- Меркель, ліверного Шольца, путінського гуляш-соратника Орбана і головно – всіх тих «хароших русскіх», які вроді проти війни, але навіть втеклі в казахстани і туреччини сидять як миші під віником. Бо – нікчемність!
Красиві ходи зробила Україна на міжнародній арені, виборюючи собі місце суб’єкта геополітики. Перший – заклик допомогти поневоленим народам Росії здобути свободу від Росії. А другий – визнання окупованих островів Курильської гряди північними територіями Японії. Щодо першого, то втеклий з мерзької батьківщини екс-депутат Госдуми Ілля Пономарьов заявив і деякі наші це підхопили – мовляв, ті народи (буряти, коряки, евенки і т.д.) самі не хочуть виходити з РФ. Звісно, столичний московський депутат, а тепер – емігрант у Києві ніколи не знав як живуть татари у Казані, башкири чи чуваші у Поволжі. Вони жили й живуть «под собою не чуя страни». Що вже казати про наших – де б вони дізналися про якутський національний рух чи про боротьбу поморів за свою ідентичність? Невже з передач «Еха Москви»? Чи від кісельових- соловйових? А вони є – і якутський, і татарський, і башкирський і багато інших національних рухів. Звісно, що російський екс-депутат нічого не знає ні про ерзянський національний з’їзд, про який я нещодавно писав у “Голосі України», ні про башкирських активістів, що гниють у російських тюрмах – для нього, як і для всіх московітів, це все «чур…и». І вічне російське питання, що їх мучить – ну чому, чому «чурек і сакля – все твоє, не нами дане? чом твій чурек тобі ж не кинем, як тій собаці?!» (Т.Шевченко).
…І про своє. Генерал Віктор Ніколюк – герой оборони Чернігова, дає інтерв’ю і розповідає, між іншим, як зайшли у визволену від кац…ів Лукашівку, де ті у храмі влаштували склад боєприпасів і свій штаб, а віруючі лукашівці молилися в день Теплого Олекси, щоб туди щось палаюче попало. Може, цим вони шокували Пана Бога, а може той сам одчаюка, але – попало. Так ось генерал каже – наші спершу підняли і поставили хрест, що злетів від вибуху, а тоді відкопали дзвони, що впали і їх землею присипало. Так просто розповідає. І це ж зовсім не обов’язок військових. Це зовсім не передбачено правилами ведення бою. Але це – українці.
Як і те, що хлопець- підліток Данило Рак із причернігівського села, який щодня возив у місто продавати молоко, щоб назбирати грошей матері на операцію – вже з матір’ю у Німеччині. Матері мають зробити операцію стопи, бо після поранення від російських обстрілів вона ходити не може. Історія Данила, розповіджена журналістами, дала можливість зробити операції.
Неймовірний українець Данило у своїй синівській впертій любові до мами. Неймовірні українці у своїй співчутливості! І якийсь бункерний запорток з ордою своїх андрофагів заповзявся перемогти такий народ?! Говорячи їхньою мовою, накося – викусі!
… І прийшов 230-й ранок Широкої війни за зранену українську землю, знову поливаючи її кров’ю. Світ втомився дивуватися, тільки питає – що воно за народ такий, оті українці? Світові відповідають звільнені щодень села Таврії і Донеччини. Самим українцям відповідати ніколи – вони воюють, плетуть маскувальні сітки, ліплять батончики воїнам на фронт, збирають гроші на дрони і спальники. Посол Німеччини в Україні, вимушено потрапивши вперше в житті в бомбосховище, вражена спокоєм українців. То вона ще не бачила, як українці під час бомбувань співають! Та ще українці моляться до Господа: «Чи допустиш Ти, щоб поблизу Тебе постала оселя розбійників, що чинять насильство наперекір закону? Вони натовпом нападають на душу праведника і кров неповинну судять. Але Господь — захист мій, і Бог мій — твердиня надії моєї. Він поверне на них беззаконня їхні і злочинством їхнім погубить їх, знищить їх Господь Бог наш».
Василь ЧЕПУРНИЙ
На фото Віктора КОШМАЛА розбирання завалів житлового будинку мікрорайону Бобровиця
| Читайте також |
| Коментарі (0) |