Загадкова душа Сіверщини

Про проблеми збереження традиційної пісенної культури Чернігово-Сіверщини бесідуємо з художнім керівником та головним диригентом академічного ансамблю пісні і танцю "Сіверські клейноди" Сергієм ВОВКОМ.
«Наша унікальність»
— Чернігівщина — унікальний, неповторний край в етнографічному плані. Тут серед лісів збереглися стародавні народні звичаї та говірки. Але існує реальна загроза зникнення наших традицій. Проте тих, хто на це звертає увагу, — одиниці.
— Це проблема всієї України. Людей, яких цікавить подібна тематика, мало, хоча вони є — ті, котрі відчувають потребу, навіть голод, щоби зібрати традицію – пісні, танці, казки і таке інше. От зараз потрошку збирається маленька армія фольклористів, які цим «хворіють». Наприклад, колектив Київського університету культури „Кралиця”, колектив „Даха браха”, який експериментує у фольклорному напрямку. Навіть назва своєрідна: „даха” — старовинне слово «давати», „браха” — слово «брати». Вони експериментують у Київському театрі „Дах” з деякими героями українських вистав і на основі традиційного українського співу. Є ще деякі колективи на Рівненщині, Волині, Житомирщині, Полтавщині та ін. Але головне те, що це молоді колективи, які самі почали шукати та працювати. Завдання нашого колективу — долучити молодь до захоплення нашим, українським, навіть більше того – сіверським.
Як співає Чернігівщина?
Коли формувався колектив, спочатку просто хотів знайти однодумців. З часом так склалося, що ті люди, з яких постали «Сіверські клейноди», є представниками різних регіонів Чернігівщини. У подальшому я саме так і намагався формувати колектив. Чому? Коли мене запросили сюди на роботу, я запитав: «Як же співає Чернігівщина? Яка манера співу?» Ніхто не дав відповіді. Тож я зрозумів, що тільки живе спілкування, експедиції дадуть мені відповідь. І перші дослідження дали свої результати: Чернігівщина співає по-різному. Мало того: сусідні села, які знаходяться поряд, співають неоднаково. Навіть буває, що говірки у них відрізняються одна від одної. Чому це так — припущення є різні. Багато науковців вважає, що навіть зілля, зібране на полі відносно полюсності (на півдні, наприклад, і на півночі), дає різні результати лікування.
Можливо, так видозмінюється й українська пісня.
Можливий інший варіант: села відрізняються тембрально через вік — «старе» чи «молоде» село. Як можна пізнати старовинні села візуально? Якщо подивитися зверху, то старовинні села розташовувалися, немов квіточка: навколо центру видно вулиці, що йдуть колами. Села ж більш близькі до сучасності розплановані лініями, вулиці перетинаються під прямими кутами. Це не те, чого наші предки хотіли досягнути.
Як у селах казали люди, в кутках нечисть збирається. У саманних будівлях із сирцевих цеглин з глини з додаванням різаної соломи, полови чітких кутів немає, вони згладжені. Тому й ікони ставили на кут – покуття. При вході вони мають відразу ж потрапляти в поле зору, щоб людина, побачивши їх, перехрестилася, а потім вже зайшла до хати. Двері спеціально робили нижче, щоб людина кланялася перед іконами і вже потім заходила в хату. Дехто казав, що двері низькі були, щоб тепло не втрачати — нічого подібного. Наші предки були набагато мудрішими, ніж ми. Але сьогоднішня навала отої американської культури мене насторожує.
Побувавши на гастролях у багатьох країнах за кордоном, звернув увагу на те, що магазинчики, назви яких написані недержавною мовою, сплачують додатковий податок.
«Душа Сіверщини»
Збирання фольклору мені болить. Ті бабусі, які є носіями традиції, які можуть донести цю душу в повному обсязі, вони ще є, але потроху відходять. Я кажу своїм артистам: от ви їдете додому, зайдіть до якоїсь сусідньої бабусі чи навіть до своєї, якщо співає, запишіть її на диктофончик, навіть у мобільному телефоні. Привезете пісню до Чернігова, ми її розшифруємо і відразу ж на сцену. Є у нас такий проект «Душа Сіверщини»: кожного року в червні у Борисоглібському соборі ми відтворюємо пісні одного села. З кожним роком глядачів стає все більше. Радує мене й артистів, що люди починають пригадувати свою душу.
— Навіщо це Вам потрібно?
— Є внутрішня необхідність. Коли ти на цій території — ти маєш її вивчити, тим більше коли ти керуєш таким колективом. Найбільше мене зворушує, коли записую текст нової пісні від бабусі, що сама ходила і збирала її по куплету. Старенької жіночки, в якої є город, гуси, кури. Здається, за цим господарством бабусям і не потрібно думати, що в цій пісні не вистачає двох куплетів. Аж ні! Ці бабусі беруть зошит, йдуть в інше село, де записують один чи два куплети, потім згадують, що сусідка ще знала якийсь куплет, пішли до неї та записали. І саме вони є істинні фольклористи!
Є в мене мрія записувати аудіодиски, наприклад: «Співає с. Старосілля», «Співає с. Конотоп», «Співає Городнянщина». У репертуарі нашої вокальної групи налічується близько 200 пісень з різних сіл Сіверщини.
— Яка Ваша головна мрія?
— Основна моя мрія — щоб співала вся Україна. Чернігівщина — це унікальний край, де синтез української, білоруської та російської культури зробили такий цікавий малюнок, який відтворився в чудовій сіверській традиції.
Олександр ЯСЕНЧУК.