Ліна Костенко: українцям треба навчитися любити себе

Ірина Штогрін (радіо "Свобода")

– Україна переживає кризу людяності й кризу свідомості, – каже поетеса Ліна Костенко. Вона прийшла 23 квітня на зустріч із журналістами, хоча зазвичай уникає будь яких публічних виступів. Прийшла для того, щоб розповісти про Чорнобильську зону, у якій ось уже 18 років вона разом із сподвижниками збирає «скарби української атлантиди». Саме так Ліна Костенко називає усе – від рушника до світлини – що залишили після аварії на ЧАЕС жителі Полісся.
Ліна Костенко з 1991 року ходить в етнографічні експедиції із збереження спадщини українського Полісся і етносу поліщуків. Ці експедиції організовує директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Ростислав Омеляшко. Він ще з 1987 року з власної ініціативи розпочав цю справу. Уже було більше 150 експозицій і зібрано майже 42 тисячі експонатів. Від предметів побуту до – світлин.

«Я ж обличчя свого народу з-під льоду видобуваю»

«Село Залісся мертве. Зима, вибиті вікна, підлога у хаті вкрита льодом, – розповідає Ліна Костенко, – але під тим льодом лежать фотографії людей, які тут жили до аварії. І я рукою у такій чорній рукавиці розтираю той лід. Раптом мені стає моторошно. Що я тут роблю? – запитую я себе. Я ж обличчя свого народу з-під льоду видобуваю у той час, коли нікому це не потрібно!».

Такий висновок Ліна Костенко робить тому, що люди, які відмовилися покидати свої домівки і залишилися у зоні – покинуті фактично напризволяще. А ще тому, що попри усі обіцянки уряду й Президента – досі Центр захисту культурної спадщини не має свого приміщення. Зібрані експонати зберігаються у тимчасових сховищах і вже складаються ярусами. Мова ж іде про збереження етносу.

«Виселення поліщуків – це етноцид»

Ліна Костенко категорично наполягає, щоб людей, яких живуть у зоні (а їх залишилося трохи більше двох сотень) – не називали самоселами. Адже вони просто залишилися жити у своїх селах, у своїх домівках і на своїй землі.

«Якось у одному селі до нас підбіг один чоловік, ми якраз від’їжджали. І до мене, бо чув, що я письменниця. Каже: «Ви не бійтеся, ми українці – ми поліщуки. Ви скажіть їм там нагорі – щоб не дали пропасти народу. І справді – те, що зробили з поліщуками – це етноцид», – зауважила поетеса.

Поліщуків виселили, розселили, розпорошили без усякого плану й концепції. Мова йде про 635 населених пунктів і про понад 650 тисяч людей. «Це безперечно злочин», – вважає Ліна Костенко.

Унікальна земля, що була колискою слов’янських племен, унікальний етнос, який зберіг витоки української культури у побуті й традиціях – по суті знищений.

Зараз на поминальні дні – єдині дні, коли переселенців офіційно й організовано пускають відвідати їхні покинуті села та кладовища – до Чорнобиля приїжджають лише 2 автобуси. Ще 10 років тому їх приїжджало 20.

«Сподіваюся лише на журналістів»

«Зона вмирає», – каже Ліна Костенко. І немає жодної концепції, жодних розумних спланованих дій, щоб вирішити проблему цієї території. Саме тому немає й поки надії на вирішення проблеми Новобогданівки чи Лозової, усіх територій – а це майже вся Україна – над яким висить «меч» техногенної катастрофи.

Ліна Костенко каже, що не вірить ні депутатам, ні урядовцям і має надію лише на журналістів.

«Хтось каже, що треба кожному займатися своєю справою, хтось каже, що треба взагалі виїхати з України, а я кажу – ні те, ні інше нас не врятує. У мене є надія лише на журналістів, на тих хто вірний своїй професії. Адже Майдан – це була в першу чергу журналістська революція. Це прекрасна революція і вона вже належить українському народові. І я тепер сподіваюся лише на журналістів, на гідність цієї професії. Хто у нас є? Лише журналісти ¬– очі суспільства, яке спить, і слух суспільства, яке не чує. Я бажаю вам бути голосом цього суспільства, і таким щоб й Україна почула і весь світ почув!»

На запитання Радіо Свобода, що треба зробити українцям щоб розпочалися позитивні зрушення , Ліна Костенко сказала – навчитися любити і поважати себе.