У ЧОМУ КАЄТЬСЯ БАТЮШКА?

Менш за все хотілося б втягуватися в дискусію на релігійну, церковну тему. Як і національну. Ці теми, вважаю, для засобів інформації є одними з найбільш делікатних. Але тема цих заміток інша. Просто так вийшло, що на церковному матеріалі доведеться поговорити про правду і неправду в мас-медіа, про таке тривожне суспільне явище, як засилля дезінформації в засобах інформації. Конкретніше — є потреба уточнити одну річ.
Справа в тому, що днями в одній чернігівській газеті надруковано дивного листа, якого варто зацитувати дослівно. Заголовок – «Отець Сергій кається».
«У листопаді 2004 року після другого туру президентських виборів в Україні я, православний священик м. Чернігова, публічно звинуватив архієреїв Московського патріархату, і зокрема Чернігівського архієрея Амвросія, у проведенні агітаційної кампанії за Віктора Януковича — кандидата на посаду президента України. Мій виступ був зумовлений сподіваннями на позитивні зміни в житті українського народу. На жаль, ці надії не виправдалися – прихід до влади Віктора Ющенка та його команди привів народ України до межі зубожіння.
У зв’язку з цим, у святі дні Великого посту, перед усім українським народом, православними християнами, духовенством та архієрейським собором Української православної церкви Московського патріархату я щиро каюся в тому, що своїм виступом посіяв смуту в людських серцях, і прошу вибачити мені заради Спасителя нашого Господа Іісуса Христа. Амінь.
Протоієрей Сергій Іваненко-Коленда».
На жаль, казати «Амінь» зарано. Нагадаємо, що це той самий отець Сергій, котрий був героєм кількох публікацій «Сіверщини», і читачі газети повинні пригадати цю історію. Саме в нашій газеті він розповів, як брутально повелося з ним церковне керівництво, виставивши батюшку за поріг церкви, тобто заборонивши церковнослужіння. Саме наша газета підтримала тоді священика, котрого переслідували лише за те, що гласно, публічно сказав правду. І раптом, через чотири з лишком роки, — оце каяття.
Не маю наміру розбиратися, що саме, які житейські обставини змусили батюшку відрікатися від своїх же слів кількарічної давнини. Тим паче засуджувати його, бо це ж у Біблії сказано: «Не судіте, не судимі будете». Абсолютно не збираюсь вступати з батюшкою в політичну полеміку, наприклад, стосовно того, чи на межі зубожіння наш народ, чи це «прихід до влади Віктора Ющенка та його команди» привів до зубожіння, чи, може, щось інше, наприклад, антиукраїнська діяльність ставлеників Московії в Україні, зокрема, тієї ж Московської церкви? Мене зараз абсолютно не цікавить, що такий-то чоловік розчарувався в Ющенкові. Зараз у мене одне-єдине і конкретне запитання, те, чого я так і не зрозумів з листа батюшки: так у чому він кається? Правду чи неправду говорив він тоді, восени 2004-го? Причому другорядним є навіть питання, чим саме «був зумовлений» його тодішній виступ, якими «сподіваннями». Бо це вже якась єзуїтська логіка: якщо сподівання — «на позитивні зміни», то правду говорити можна, а якщо нема таких сподівань, то можна її не говорити, промовчати. Чи говорити неправду. Повторю: правдивими були ті звинувачення на адресу церковників Московського патріархату? Звинувачення в тому, що заборонене законом, бо церква відокремлена від держави, православними канонами і мораллю, тобто грубе втручання церковників у політичну боротьбу. Може, в отця Сергія не було підстав для тодішніх своїх заяв, цебто особисто він не мав якихось конкретних фактів, наприклад стосовно того ж тоді ще єпископа, нині архієпископа Амвросія, інших церковнослужителів? Тоді отець Сергій має зараз чітко заявити, що він кається у тому, що лжесвідчив, по-мирськи кажучи, брехав, тобто чинив гріх, порушував одну з християнських заповідей.
Але якщо отець Сергій тоді, восени 2004-го, говорив усе-таки правду, тоді я не розумію цього каяття: «Каюся в тому, що своїм виступом посіяв смуту». Правда не може сіяти смути. Смуту сіє брехня. Правда може бути болісною, нелегкою для сприйняття, незручною, незвичною — називайте, як завгодно.
Але правда ця не змінюється від того, як саме і хто нею торгує — залежно від тих чи інших політичних чи житейських «сподівань».
Петро АНТОНЕНКО.