Українські соціал-націоналісти з ВО"Свободи": „ліві” чи „праві” ?
Українці, навіть далекі від політики, вже звикли до термінів „ліві та „праві”, здебільшого не замислюючись над їх суттю.
Дехто навіть вважає, що "праві" і "ліві" це ті, хто не є владою, яка веде народ, зрозуміло, завжди правильним шляхом, а тягне його вправо або вліво. В Україні зростає чисельність тих, кому до вподоби прості рішення, на зразок байки про щуку, рака і лебедя. Втомлені від політики, вони хоч якусь однозначність: хай залишиться біля воза хтось один - чи рак, чи щука, чи лебідь - і тягне його.
Цей простий рецепт українцям вже довелося спробувати на собі за часів СРСР.
Нагадаємо хоча б про так званий "лівий" ухил у ВКП(б) 1918-1927 років, котрий ідеологи режиму характеризували як "ворожу марксизмові течію, яка маскувалась під псевдореволюційною демагогічною фразеологією". "Псевдореволюціонерів" на чолі з Л.Троцьким, які були рушійною силою Жовтневого перевороту, знищили. Бо на той час оточення Сталіна піклувалося відновленням Російської імперії на 1/6 частині світу, а не звільненням світового пролетаріату від влади капіталу.
Не менш жорстоко режим "розібрався" і з "правим" ухилом у ВКП(б) 1928-1930 років, який уособлювали М.Бухарін, О.Риков. Їх звинуватили в "ігноруванні ленінського розуміння класової боротьби й диктатури пролетаріату, нав'язуванні ВКП(б) політики угодовства з куркульсько-капіталістичними елементами міста й села та виступу проти високих темпів індустріалізації, проведення колективізації сільського господарства". Хоча не виключено, що в підґрунті цих непорозумінь між "ленінськими" учнями лежало бажання так званих "правих" не поспішати, а краще підготуватись до світової пролетарської революції, яку на своїх багнетах повинна принести в Європу "Красная" армія.
Отже, бути і справа, і зліва від курсу влади у тоталітарній державі небезпечно: існує реальна загроза принесення у „ритуальну” жертву для заспокоєння незадоволених мас.
Як бути пересічним українським виборцям, тобто тим, хто знаходиться від сьогоднішньої „демократичної” влади і справа, і зліва?
Спробуємо розібратися.
Почнемо з того, що поняття "праві" і "ліві" є не абсолютні, а відносні. Все залежить від пануючої в тій чи іншій країні ідеології. Спрощений спектр політичних течій може бути представлений таким чином: крайні "ліві" (комуністи) - соціалісти - соціал-демократи - ліберали – консерватори(народники, націоналісти) - крайні "праві".
В основі цього умовного поділу лежить ставлення до двох основних принципів - рівності і свободи. При цьому мова йде лише про країни, де є хоча б елементи ринкової економіки (є недержавний спектр) та демократії.
Рівність сповідують комуністи, свободу - ліберали. Крайні "праві" з презирством ставляться і до рівності, і до свободи.
Кого ж можна, хоч умовно, віднести до "лівих", а кого - до "правих" в Україні?
"Праві" - це ті, хто домагається створення ринкової економіки, більших свобод (економічної, свободи слова, приватної власності, переміщення, підприємництва тощо), навіть, якщо це на певному етапі розвитку суспільства порушує принцип рівності. Це - люди здебільшого здатні вести власну справу, схильні до лідерства, або ті, хто розуміє, що без економічної бази немає сенсу сподіватись на заможне життя більшості громадян. Тобто без розвинутого капіталізму не може бути й мови про якийсь соціалізм європейського ґатунку. Немає чого ділити по-справедливості!
"Ліві" - це ті, хто домагається будь-якою ціною рівності, навіть за рахунок свободи. Для них приватна власність на засоби виробництва - ворог рівності і "соціальної справедливості", яка може бути забезпечена лише чиновницьким апаратом Держави, який треба сформувати вождю-лідеру виключно зі своїх соратників-однопартійців .
Отже, в першому випадку мова йде про пріоритет ідеї свободи, в другому - рівності. В реальній українській політиці поділити партії та рухи на "ліві" і "праві" дуже важко.
По-перше, через надзвичайну плутанину, що панує у свідомості багатьох українців.
По-друге, і внаслідок першого, більшість сучасних політиків досить обережно і неоднозначно висловлюють свої реальні погляди. Ніхто з політиків не заявляє, що він - проти свободи або проти рівності і демократії. Але для прихильників рівності гасло свободи є тактичним. Для "лівих" свобода - це, в першу чергу, свободою для власної діяльності, яка, на їх погляд, повинна ощасливити все людство під проводом чергового вождя.
Справжні "праві", зі свого боку, лише на вождів начебто не покладаються, але ідею рівності не відкидають, маючи на увазі рівність політичну і громадську, а не соціальну.
На жаль, процес розмежування в українському суспільстві на прихильників "лівої" і "правої" орієнтацію спотворюється через реальну загрозу втрати Україною незалежності і пануванню у „лівому” політичному спектрі промосковських і антиукраїнських настроїв.
Цим намагається скористатися ВО „Свобода” яка під виглядом „правої" сили мобілізує у свої лави тих хто сповідує „ліві” погляди під прикриттям екзотичного для більшості українців терміну „соціал-націоналізм”.
Чи зможуть українці розібратися, хто насправді відстоює "праві", демократичні погляди, а хто - "ліві", авторитарні під прикриттям популістської „правої” ура-патріотичної риторики?
Дехто навіть вважає, що "праві" і "ліві" це ті, хто не є владою, яка веде народ, зрозуміло, завжди правильним шляхом, а тягне його вправо або вліво. В Україні зростає чисельність тих, кому до вподоби прості рішення, на зразок байки про щуку, рака і лебедя. Втомлені від політики, вони хоч якусь однозначність: хай залишиться біля воза хтось один - чи рак, чи щука, чи лебідь - і тягне його.
Цей простий рецепт українцям вже довелося спробувати на собі за часів СРСР.
Нагадаємо хоча б про так званий "лівий" ухил у ВКП(б) 1918-1927 років, котрий ідеологи режиму характеризували як "ворожу марксизмові течію, яка маскувалась під псевдореволюційною демагогічною фразеологією". "Псевдореволюціонерів" на чолі з Л.Троцьким, які були рушійною силою Жовтневого перевороту, знищили. Бо на той час оточення Сталіна піклувалося відновленням Російської імперії на 1/6 частині світу, а не звільненням світового пролетаріату від влади капіталу.
Не менш жорстоко режим "розібрався" і з "правим" ухилом у ВКП(б) 1928-1930 років, який уособлювали М.Бухарін, О.Риков. Їх звинуватили в "ігноруванні ленінського розуміння класової боротьби й диктатури пролетаріату, нав'язуванні ВКП(б) політики угодовства з куркульсько-капіталістичними елементами міста й села та виступу проти високих темпів індустріалізації, проведення колективізації сільського господарства". Хоча не виключено, що в підґрунті цих непорозумінь між "ленінськими" учнями лежало бажання так званих "правих" не поспішати, а краще підготуватись до світової пролетарської революції, яку на своїх багнетах повинна принести в Європу "Красная" армія.
Отже, бути і справа, і зліва від курсу влади у тоталітарній державі небезпечно: існує реальна загроза принесення у „ритуальну” жертву для заспокоєння незадоволених мас.
Як бути пересічним українським виборцям, тобто тим, хто знаходиться від сьогоднішньої „демократичної” влади і справа, і зліва?
Спробуємо розібратися.
Почнемо з того, що поняття "праві" і "ліві" є не абсолютні, а відносні. Все залежить від пануючої в тій чи іншій країні ідеології. Спрощений спектр політичних течій може бути представлений таким чином: крайні "ліві" (комуністи) - соціалісти - соціал-демократи - ліберали – консерватори(народники, націоналісти) - крайні "праві".
В основі цього умовного поділу лежить ставлення до двох основних принципів - рівності і свободи. При цьому мова йде лише про країни, де є хоча б елементи ринкової економіки (є недержавний спектр) та демократії.
Рівність сповідують комуністи, свободу - ліберали. Крайні "праві" з презирством ставляться і до рівності, і до свободи.
Кого ж можна, хоч умовно, віднести до "лівих", а кого - до "правих" в Україні?
"Праві" - це ті, хто домагається створення ринкової економіки, більших свобод (економічної, свободи слова, приватної власності, переміщення, підприємництва тощо), навіть, якщо це на певному етапі розвитку суспільства порушує принцип рівності. Це - люди здебільшого здатні вести власну справу, схильні до лідерства, або ті, хто розуміє, що без економічної бази немає сенсу сподіватись на заможне життя більшості громадян. Тобто без розвинутого капіталізму не може бути й мови про якийсь соціалізм європейського ґатунку. Немає чого ділити по-справедливості!
"Ліві" - це ті, хто домагається будь-якою ціною рівності, навіть за рахунок свободи. Для них приватна власність на засоби виробництва - ворог рівності і "соціальної справедливості", яка може бути забезпечена лише чиновницьким апаратом Держави, який треба сформувати вождю-лідеру виключно зі своїх соратників-однопартійців .
Отже, в першому випадку мова йде про пріоритет ідеї свободи, в другому - рівності. В реальній українській політиці поділити партії та рухи на "ліві" і "праві" дуже важко.
По-перше, через надзвичайну плутанину, що панує у свідомості багатьох українців.
По-друге, і внаслідок першого, більшість сучасних політиків досить обережно і неоднозначно висловлюють свої реальні погляди. Ніхто з політиків не заявляє, що він - проти свободи або проти рівності і демократії. Але для прихильників рівності гасло свободи є тактичним. Для "лівих" свобода - це, в першу чергу, свободою для власної діяльності, яка, на їх погляд, повинна ощасливити все людство під проводом чергового вождя.
Справжні "праві", зі свого боку, лише на вождів начебто не покладаються, але ідею рівності не відкидають, маючи на увазі рівність політичну і громадську, а не соціальну.
На жаль, процес розмежування в українському суспільстві на прихильників "лівої" і "правої" орієнтацію спотворюється через реальну загрозу втрати Україною незалежності і пануванню у „лівому” політичному спектрі промосковських і антиукраїнських настроїв.
Цим намагається скористатися ВО „Свобода” яка під виглядом „правої" сили мобілізує у свої лави тих хто сповідує „ліві” погляди під прикриттям екзотичного для більшості українців терміну „соціал-націоналізм”.
Чи зможуть українці розібратися, хто насправді відстоює "праві", демократичні погляди, а хто - "ліві", авторитарні під прикриттям популістської „правої” ура-патріотичної риторики?
P.S. Найбільшою небезпекою для будь-якого суспільства і народу є поєднання непоєднаного, наприклад, ідеології "лівої" соціальної демагогії, на яку так ведеться люмпен-пролетаріат, та ідеології національного консерватизму(народності) титульної нації, яка виборює власну державу.
У 20-30 роках ХХ ст. подібна абракадабра взяла гору в Німеччині у вигляді фюрера-демагога канцлера Гітлера і його партії під досить екзотичною назвою(як для)сьогодення) - "Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини".
Тобто владу в Німеччині захопила шляхом виборів партія робітників. Як відомо пролетаріат немає батьківщини, тобто батьківщина для пролетаря-робітника там де більше платять. Ця націонал-соціал-робітнича партія почала будувати соціально справедливу німецьку державу(ІІІ-й Рейх), але тільки для етнічних "дойчів". Саме "дойчів" біснуватий фюрер оголосив(як було приємно!!! чути таке після Версальської наруги кожному німцю) вище за всіх інших націй, а для інших неповноцінних народів запропонував "новий порядок".
Чим це закінчилося, панове, для українців?
Комуністична ідеологія, а не український націоналізм(консерватизм, народність) і досі панує в Україні.
Сергій Соломаха
| Коментарі (0) |