Якби ж ви знали Чпіку, а не Раскольнікова

А ти Господи!.. Другий день, тільки-но відкриваю фейсбук глянути, чи Крим уже острів і що там нового на Расєї горить, - а мені лізе, як тополиний пух в очі, маячня про якусь психопатку, яка в дитинстві мучила котів, а тепер весело розповідає про це на ток-шоу, і всі в студії регочуть, і вкраїнський нарід це бурхливо обговорює: та як же ж, мовляв, так можна, та чому ж не вирізали з ефіру, та це ж нормалізація насильства? - і ще купа мудрих слів із психологічного ньюспіку...
(Читаю я швидко, прогорнути не встигаю, от за що воно мені?..)

Але, раз уже я це бачила, то не можу не поділитись тут своєю відповіддю на питання, "чому не вирізали" - і чому взагалі весь цей гній зміг вихлюпнутись на екран, а відтак і в соцмережі, ще й спровокувати дискусію (!!!). Відповідь дуже проста: тому, що в нас усе ще настільки криво поставлено знайомство з рідною літературою, від школи до УІКу, що всі пам'ятають, скількох женщин убив у Пітєрє студент Родіон Раскольников з метою з'ясувати, чи тварь він дрожащая, чи право імєєт, - але практично ніхто не пам'ятає історії іншого вбивці, Чіпки Варениченка з села Піски на Полтавщині, а дарма: Мирний, правда, незмірно слабший психолог од Достоєвського (його сильна сторона - панорама суспільства в динаміці, це "соціальні" романи), але якраз у "Волах" він зробив те блискучо точне, цілком інноваційне для свого часу спостереження, котре потім кримінальна психологія ХХ ст. заялозить до банальности і повключає в більшість тестів: Чіпка в дитинстві ПОВІСИВ КОТА! (Плюс - це вже, щоб у читача жодних сумнівів не лишалось, - убив горобців: "оскоромився" смаком влади над чужими маленькими життями.)

І, уявіть, ніхто з героїв Мирного не сміявся, що ич, який малий бешкетник!.. Насварили дитину, налаяли... Рагулі сєльськіє, що з них візьмеш...
А коли серйозно - для мене весь сенс вивчення Мирного в школі був у тому, що мені стійко і навік відклалося в прошивці: мучив кота (я про свого сусіда думала, теж подібного "бешкетника") - через 20 років став бандитом! Так у 14-літки запрацював процес розпізнавання "червоних лампочок" (а це дуже не остання з функцій літератури, його запустити!).

І якби той нещасний кіт, замордований Чіпкою Варениченком, висів і погойдувався на шворці в свідомості тих двох гиготливих гицельш (а також режисера, оператора, звукача, і хто там у них ще відповідальний за програму) - то ми б усі, будьте певні, зараз читали й обговорювали щось розумніше. Ця наскрізь деструктивна фігня від "Чіпки Вареника в спідниці" просто не прорвалась би в ефір і не жерла нашого часу.
Але для цього треба, щоб той Чіпка (і основні віхи його біографії) стали МЕМОМ. Щоб ми знали свою класику, так, як знають свою в кожній країні світу, бо в класиці справді закодовано "програми виживання" саме цього, і жодного іншого народу, і цінують її не за те, що вона "найкраща в світі", - а за те, що вона "про нас". ("Найкраще служить для виживання цієї групи", за дефініцією Липинського).

А якщо цей "код" загублено, і підмінено чужими булгаковими - так і будемо тижнями, місяцями й роками дряпати глухий мур в пошуках відповіді на нерозв'язне морально-етичне питання: чи можна дітям прив'язувати петарди до хвоста котам?..

Складне питання, да. Без рюмки водкі й томика Достоєвського хрін розберешся...
І ось це й називається, любімаї, - русифікація: навіть якщо ви всю цю муть виливатимете чудовою, перлистою українською.

...До речі, той мій сусід, що мучив котів, таки дорослим потрапив до в'язниці. Мирний мав рацію. Але хто ж його слухає...

Оксана ЗАБУЖКО