Петро Антоненко: «Затяглися часи перемін»

Розмову з багатолітнім редактором «Сіверщини» веде її нинішній редактор Василь Чепурний. Нагода – 60-річчя Петра Антоненка.

— Коли Ви прийшли до мене з ідеєю створення газети, ви ризикували гарантованим місцем у «районці», зрештою, взагалі ще невідомо було, як часи повернуться. Не страшно було починати?

— Це вже була незалежність України, вже не було тої компартії, уже Союз репнув. Зрештою, згадайте, ми ж починали з альманаху «Просвіта-92». Уже була гласність. Ми, «Просвіта» і «Рух», вже провели походи «Дзвін-90» «Козацькими шляхами». Газета була на часі.

— Але ж, чесно кажучи, ні Ви, ні я не думали, що «Сіверщина» стільки років залишиться одинокою газетою – недержавною, але державницькою… А перший робочий день редактора газети, вже без сумісництва з «районкою», Ви пам’ятаєте?

Та нічого особливого – ми ж уже виходили кілька років доволі регулярно. Це був звичайний робочий день.
А щодо теперішнього часу, хочу сказати, що в нас затяглися часи перемін: після того, тоталітарного, ненормального режиму у нас були часи перемін при перших двох президентах, дай їм, Боже, здоров’я. Але з 2004 року вже прийшли переміни на переміни. І знов вони затягуються. А відтак і все затягується в болото…
Прикро, що зараз журналістика руйнує людську мораль. Спеціально руйнує! Колись Толстой казав: «Який жах — книгодрукування!» Якби він почитав теперішні газети, подивився Інтернет, телебачення, він узагалі б жахнувся – наскільки вони аморальні. Через пропагується найчорніше, що є в людській природі. На жаль, ці мас-медіа вже давно не є затишним, добрим домом для людського спілкування.

— Колись Ви, працюючи редактором «Сіверщини», часто запитували – чи знає хто, яка зараз фаза Місяця? А Ви зараз знаєте?

— Прекрасно знаю: коли вийде газета, повний місяць уже буде спадати.

— А були такі моменти, що хотілося кинути редакторство з причин фінансових, моральних, просто втома діймала?

— Та ні, це вже як звичка. Звичка падати і вціліти. Комусь треба було робити…

— Який номер газети найбільше запам’ятався – може, з Вашою статтею «Поле крові»?

— Багато було таких публікацій, і, звичайно, неможливо одну назвати. Серед них – і «Поле крові» про мою родину, репресовану.

— Ці родичі з репресованої сім’ї встигли прочитати?
— Так, встигли дві мої тітки, які й зараз живі.

— Якби зараз Ви газету створювали, якою б Ви її робили?

— Треба виходити з реалій. Ми працювали у радянській пресі, потім у партійній пресі, яка також не така, якої б нам хотілося. І зараз вона не така. А в ідеалі? Якби на сто мільйонерів знайшовся один журналіст або на сто журналістів – один мільйонер. І викинув гроші на вільну, незалежну газету і не питав, куди вони пішли, махнув на них рукою. Це фантазії. Але в Польщі — газети самих журналістів. Нема абстрактно незалежних газет – вони залежні хоча б від суспільства. Але якби залежні були тільки від самих журналістів – оце було б чудово.

— «Сіверщина» завжди була і є білою вороною серед інших чернігівських газет. Вам ніколи не хотілося стати в один ряд із ними?

— Ні, ні. Ми дійсно робили газету, не схожу на інші. І для чого робити таку, як інші?

— А в чому уроки «Сіверщини» як своєрідного феномена для іншої преси?

— Які люди – така їх справа. 70 років у суспільстві була інша філософія – спершу справа, а під неї підтесували людей. А в нас щасливий збіг обставин, що склалась команда. Це головний урок. Плюс було розуміння з боку «Просвіти» і Руху. Може, це банально, але я бачу головну проблему суспільства – брак фахівців-патріотів. Тому й болото. А в нас є команда!

— Колись Ви в поході нашому, у седнівській кам’яниці Лизогуба, де тихо сказане слово чітко відлунює в інший кут, сказали хлопчику слово, яке він почув, і слово це було «Україна». Яке б слово Ви зараз там сказали?

— Можливо, те саме – слово «Україна». Воно, окрім усього, ще й гарно звучить фонетично.