Правий погляд. Табу ХХ століття. ч.І-ІІІ(початок)
Одним із табу досі залишається в Україні питання стосунків між українцями і євреями. Про останніх, як висловилася відома російська письменниця Т.Толстая, можна говорити лише добре або нічого.
Невже українці, які спромоглися, хоч і одними з останніх у Європі, створити державу, і досі залишаються первісним і відсталим племенем? А може, є й інші причини?
І. 2003 рік для євреїв був історичним: країною, де проживає найбільша кількість людей (більше 5 мільйонів), які вважають себе євреями, стали не США, а держава Ізраїль, що розташована на території Палестини - історичної (біблейської) батьківщини цього древнього народу. На початку XX століття більшість цього народу мешкала на теренах України, яка входила до складу двох імперій - Російської і Австро-Угорської. Чому відбулися такі грандіозні зміни в житті єврейського народу менш ніж за 70 останніх років? Ці зміни для кількатисячної історії біблейського народу без перебільшення можна назвати революційними. Судіть самі.
На початку XX століття переважна більшість євреїв мешкали в українських містах і містечках (у деяких - до 70%), сповідували іудаїзм, спілкувалися на ідиш, навчали дітей у релігійних школах - хедерах. Тож найкраще підходили до марксистського терміну „пролетаріат”. До речі, ідиш - мова євреїв Східної Європи, яка відокремилася від німецької мови лише в XVI - XVIII століттях, а іудаїзм - єврейська релігія, характерною рисою якої є віра в одного бога Ягве і Месію (Спасителя). На відміну від християн, віруючі іудеї вважають, що Христос не був Месією. Але чи можуть лише ці розбіжності бути причиною проблем у стосунках між народами? Дві світові війни у XX столітті на українських землях, окупація її більшовицькою Росією - найвизначніші події, що докорінно змінили життя як українських, так і всіх східноєвропейських євреїв. Саме на початку XX століття багатовікові релігійні постулати були масово змінені на атеїстичні. Це відбулося під впливом марксистських ідей і діяльності соціал-демократичних партій у більшості країн Східної Європи. Ці події породили безліч міфів і неправди, що і досі отруює відносини між євреями і українцями, які у XVI - XVII століттях врятували від фізичного знищення західно-європейську єврейську діаспору. Тож на українських етнічних землях євреї створили чи не найбільш потужну культурну спадщину після їх вигнання з Палестини римлянами.
Але чому в кінці XX століття в Україні майже не залишилося слідів цієї культури? Хіба що численні цвинтарі, російськомовні пісні на єврейські мелодії, згадки в анекдотах і гуморесках, як правило, у виконанні артистів єврейського походження, численні спроби використати тему єврейства в брудних виборчих технологіях та численні міфи...
Серед них - найбільш поширений про те, що більшість євреїв в Україні знищили фашисти під час Другої світової війни. Наприклад, у газеті "лівих" Товариш," № 39 від 28.10.2003 р. у публікації до 60-річчя трагедії Бабиного Яру в Києві стверджується: "С 29.09.41 г. по 29.09.43 г. в Бабьем Яру фашистские палачи расстреляли около 200 тысяч людей, в основном єврейской национальности".
Це ствердження не відповідає історичним фактам. За даними заступника директора Музею історії м.Києва Д.Малакова, в 1941 році в Києві було 890 тисяч жителів, з них 25% - євреї. Тобто напередодні війни в Києві могло бути 220-230 тисяч євреїв. З початком війни до лав Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) було мобілізовано близько 200 тисяч киян. Якщо євреїв серед киян було 25%, то на фронт мали піти і близько 40 тисяч євреїв. Крім того, починаючи з 1 липня 1941 року, з наближенням фронту 325 тисяч киян евакуювали на Схід. Це були переважно кваліфіковані інженери, техніки, робітники оборонних підприємств, відповідальні працівники компартійних і радянських установ, діячі науки, культури, члени їх родин, а також сім'ї командного складу РСЧА і НКВС. Тоді серед цих категорій громадян євреїв було значно більше 25%. Крім того, з Києва було вивезено резерв РСЧА - юнаки старше 14 років. Тож на час захоплення німцями Києва (19 вересня 1941 р.) у ньому могло знаходитися не більше 400-450 тисяч жителів. Але євреї вже не становили 25% від загальної кількості киян.
У перші ж дні окупації Києва німці почали розстрілювати саме євреїв за акти саботажу, вчинені радянськими підпільниками. Масові розстріли відбулися 29-30 вересня після підриву і пожеж в основних спорудах на Хрещатику радянськими радіобомбами. Проте серед розстріляних у ті два дні були не лише євреї, а й члени їх родин - українці, росіяни й діти від цих змішаних шлюбів. Такі шлюби на той час були звичайним явищем, особливо у великих містах. Але головною жертвою фашистського терору були ортодоксальні прихильники іудаїзму або громадяни єврейської національності, які не були пов'язані з роботою в евакуйованих установах.
Нині, за всіма оцінками, встановлено: в Бабиному Яру загинуло 39-40 тисяч громадян СРСР єврейської національності. Порівняно із загальною кількістю загиблих у Києві від рук окупантів 195 тисяч киян це дорівнює 20-30% загиблих. Тож чому декому кортить особливо виділяти одну національність? Хіба не передбачали сталінські соколи-"чекісти", які організували підрив і спалення Хрещатика, що їхні супротивники можуть застосувати у відповідь не створення єврейських гетто, як це відбулося у Варшаві та інших містах Європи, а масовий терор проти кинутих на поталу громадян єврейської національності?
Сповідування в СРСР ідеології більшовицького терору проти ворогів народу, якими по черзі ставали капіталісти, поміщики, попи, троцькісти, українські буржуазні націоналісти, українське селянство тощо, не залишає вибору: всіх, хто був потрібен для перемоги, вивезли, а непотріб - хай знищують фашисти... Головним для них було те, що після Перемоги в Україну повернуться вже не українці чи євреї, а носії ідеології переможців марксистсько-ленінсько-сталінських ідей, які будуть фундаментом нової спільноти - великого радянського народу.
Тим, хто, вважав себе євреєм, Й.Сталін запропонував жити в Єврейській автономній області - на берегах далекого Амура. Чи не в цьому ховається відповідь на питання: хто знищив єврейську культуру в Україні? Щоб остаточно відповісти на це питання, суспільству треба зняти табу з критики соціал-комуністичної ідеології і винести її на суд, як це було зроблено з фашистською ідеологією у Нюрнберзі, а не ховатися за формулою: ідеологія непогана, винні окремі виконавці. Але якщо знищують цілі народи, то хіба справа лише в окремих виконавцях?
У XX столітті людству вдалося розв'язати національне питання через розвал колоніальних імперій, створення національних держав, у т.ч. і єврейської, а також Організації Об'єднаних Націй(ООН). Соціальні проблеми (на кшталт протистояння багатих і бідних), сповідування ідеї людиноненависті серед громадян однієї держави досі не тільки не вирішені, але навіть не засуджені світовою спільнотою. Спочатку - через існування СРСР, а тепер, мабуть, КНР, яка начебто ще не відмовилась від комуністичної спадщини.
Саме це часто-густо породжує брудні спекуляції щодо „єврейського” питання, яке тісно пов'язане з соціал-комуністичною ідеологією.
ІІ.
Чому слова, що починаються з літери "а", в українській мові - виключно іноземного походження? Мабуть, у праукраїнців існувало табу на вживання слів, пов'язаних із діями людини як особистості. "Я" - це звук "й-а". У англосаксів займенник я звучить як "ай" і пишеться з великої літери "І". Крім того, літера "я" - остання в нашій абетці. Може, тому і слова з префіксом "анти" (з грецької) вживаються для творення слів, як правило, з негативним значенням: протилежний, ворожий або проти. Скільки трагедій спричинило мільйонам українців накинуте на них тавро з цим префіксом: актикомуніст, "антисовєтчик", антинародний. Але чи не найодіознішим у XX столітті було в СРСР тавро "антисеміт", яке і досі використовується в брудних передвиборчих технологіях.
Спробуємо розставити крапки над „і”. Отже, щоб бути анти- або проти когось чи чогось, потрібно, щоб воно спочатку було. Тож семіти - група народів (на кшталт тюрків, угро-фінів, слов'ян, романських народів), що населяють або населяли Північну чи Східну Африку й Передню Азію, до яких належать стародавні ассирійці, вавілоняни, фінікійці та інші, а також сучасні народи: араби, ефіопи, євреї, сирійці. Тож нащадок арапа російського імператора Петра І, поет-аристократ О.С.Пушкін - семіт за походженням. А як бути з арабами, які сповідують іслам? Щось не гаразд зі стереотипом: антисеміт - це юдофоб. Чому в офіційних засобах масової інформації практично не використовується прозорий термін - "юдофоб"?
Складається він з двох слів: іудей (юдей) і фобія. Іудеї (юдеї) - це спочатку мешканці Іудеї в Палестині, а пізніше - євреї. З дитинства пам'ятаю, що начебто образливе для українських євреїв (у Польщі - це офіційна назва народу) слово "жид" - скорочення від "житель іудейської або Йорданської долини".
Фобія (з грецької) - нав'язливий, непереборний страх при деяких психічних захворюваннях, іноді при перевтомі або після психічного зворушення. Саме цей термін варто, на мою думку, застосовувати до тих, хто свої біди і негаразди хворобливо пов'язує з "кознями" світового єврейства. Можливо, це ґрунтується і на нерозумінні багатьма таких понять, як народ і нація, віра і релігія?
XX століття відповіло на питання, який етнос залишився народом, а який виборов статус нації. Тож звинувачувати будь-яку націю в юдофобстві і тим більше в антисемітизмі або, навпаки, єврейську націю в усіх світових гріхах - справа міжнародна міждержавна.
Судіть самі. Нація - це народ, що має державність, а відтак політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власні конституцію, державну мову, грошову одиницю і т.д. Так вважають в усіх державах, що є членами Організації Об'єднаних Націй.
Дещо складніше з поняттям "народ". У широкому розумінні народ - це все населення держави. Отже, в Україні як у державі живе український народ, у державі Ізраїль - ізраїльський. Усі інші - національні меншини (якщо є держава, що називається ім'ям цього народу). У вужчому розумінні народ - окремий етнос (український, кримськотатарський, єврейський). У повсякденному вживанні цього терміну - це людські маси, соціальне відокремлені від панівних або керівних верств та соціальних груп. Ідеологи "лівих" політичних течій, як правило, використовували і використовують саме останнє тлумачення терміну "народ" для нав'язування в суспільстві соціал-комуністичної ідеології боротьби класів і людиноненависті. Представники "правих" - навпаки - трактують термін "народ" у першому, об'єднавчому, широкому розумінні.
У часи національно-визвольних змагань в Україні на початку XX століття за логікою "лівих" грабування заможних верств населення (експлуататорських класів) і насильства більшовиків-комуністів після захоплення ними населених пунктів - це встановлення народної, себто "советской", влади та придушення контрреволюційних "антисовєтских", антисоціальних елементів міста і села. У той же час аналогічні дії їх супротивників проти прибічників "комуни", як правило, трактуються як єврейські погроми. Варто лише, пригадати долю С.Петлюри. Це тоді, коли в Україні саме єврейська біднота була головною соціальною базою більшовиків, а мотивацією більшості активістів і учасників погромів панських маєтків, помешкань і крамниць була особиста вигода та можливість вкрасти під гаслом: "Грабуй награбоване!"
А от народжений після Другої світової війни учнями "кремлівського мрійника" термін „радянський" народ, на кшталт православний, засвідчив остаточний крах соціал-комуністичної ідеології, перехід московської еліти на стару імперську ідеологію, що базується на вірі. Саме на спільній вірі трималися всі імперії: Османська (Турецька) - іслам, Французька, Іспанська, Австро-Угорська - католицизм, Британська – англіканство, Російська - візантійське православ'я. Тож в атаку "русские" (в розумінні православні) вояки йшли у Першу світову війну за "веру, царя і отечество". І варто було генералітету "Русской" армії переконатися, що з імператором Миколою II не перемогти його двоюрідного брата - імператора Німеччини Вільгельма II, відбулася, як тепер кажуть, "оксамитова" Лютнева революція. Пізніше більшовикам вдалося переконати російську військову еліту в тому, що для збереження імперії треба лише змінити віру, з православної - на соціал-комуністичну, а царя - на генсека. Тоді і "отечество" нікуди не дінеться. Так зазвичай було в Російській імперії, коли німкені-принцеси після хрещення ставали православними імператрицями, А онуки хрещеного іудея мали право на здобуття статусу, звісно ж, за царської милості, дворянина-офіцера. Для інших так званих іновірців, крім іудеїв, існували спеціальні окремі військові підрозділи на зразок латиських стрільців, "дикої” кавказької дивізії або Чехословацького корпусу, сформованого з полонених католиків - чехів і словаків. Цю ідею лише потім запозичили націонал-соціалісти Німеччини під час Другої світової війни, створюючи військові частини "SS".
Тож закономірно, що у Червоній робітничо-селянській армії під проводом сина поміщика Лева Давидовича Бронштейна (псевдонім - Троцький) воювали: один генерал-ад'ютант, 26 "повних" генералів, 290 генерал-майорів, а всього - 397 "колишніх" генералів царської армії, в тому числі 4 колишні військові міністри, начальник Головного штабу, 5 командуючих фронтами, 11 командуючих арміями. Крім того, на флоті більшовикам вірно служили 2 генерали флоту, 3 віце-адмірали, 6 генерал-лейтенантів, 16 контр-адміралів, 16 генерал-майорів. Таким чином, інтереси світового пролетаріату, робітників і бідних селян захищали в роки "громадянської" війни в Російській імперії, а отже, за логікою деяких "юдофобів", служили світовому єврейству князі - Андроніков, Кропоткін, Багратіон, Хан Нахічеванський, Гантімиров, графи - Ігнатьєв, Каменський, Сологуб, барони - Дельвіг, фон Дістерло, Черкасов, Косинський, де Монфор. І це, не враховуючи десятків тисяч офіцерів-дворян, так званих військових спеціалістів. Ось хто насправді керував полками, дивізіями, арміями, фронтами непереможної п'ятимільйонної Червоної Армії. Це були фахівці-професіонали, а не кіногерої на кшталт Щорса, Котовського чи Чапаєва.
Невже військова еліта Російської імперії повірила в казку про інтернаціоналізм та братнє єднання пролетарів усіх країн або злякалася за свою "шкуру"? Не тільки. Вони швидко переконалися, що за допомогою пролетаріату і національно приниженого єврейського народу можна відновити Російську імперію, яка через ортодоксальну, повністю залежну від влади православну релігію, безнадійно програла війну. Безумовно, їх надихнула до цього і пророкована більшовиками революція в Німеччині і Австро-Угорщині в листопаді 1918 року. Це створило Володимиру Іллічу Ульянову (псевдо - Ленін) ореол месії (спасителя).
Що ж повинно відбутися у світі, яке ще табу треба зняти, щоб українська еліта позбавилася малоросійської меншовартості? Досить дивувати увесь цивілізований світ і волати: "Хоч усе забирайте, не шкода, тільки націоналістами-антисемітами, Боже борони, не тавруйте!" Мабуть, має рацію відомий британський діяч, який вважав, що серед британців не може бути антисемітів-юдофобів, бо вони не вважають євреїв розумнішими за британців.
Переконаний: народ, що доріс до рівня нації, не дозволить поширення політичними провокаторами на теренах власної держави жодного фобства: ні юдо-, ні арабо-, ні русо-, ні україно-. Це стосується як українського, так і ізраїльського народів. Проголошуючи незалежність і суверенність, український народ як нація взяв на себе відповідальність забезпечити через демократичні інститути кожному громадянину держави, незалежно від його національності, віросповідання, шлях до добробуту у власній державі і повагу з боку інших народів та держав, в якому б куточку Сибіру чи світу вони не жили і працювали.
ІІІ.
Йосиф Джугашвілі, більш відомий під псевдо Сталін (хоча використовував і псевдо Константинов, і Чижиков, і навіть Бесошвілі) стверджував: "Социал-демократия есть объективно умеренное крыло фашизма" (П.З.Т. Том 6, стор. 282).
Тільки у 1935 році Й.Сталін відмовився від теорії соціал-фашизму, коли фашизм у Німеччині вже переміг остаточно. Мабуть, є щось спільне у соціал-комуністів, соціал-демократів і соціал-фашистів, якщо у першій половині XX століття між цими політичними течіями відбувалася брутальна і жорстока боротьба, яка призвела до Другої світової війни в Європі.
Без сумніву, їх об'єднує не тільки червоного кольору партійні прапори, але й те, що вожді "соціалів" конкурували між собою за вплив на так званий робітничий клас - пролетаріат, який у першій половині XX століття був найорганізованішою, але малоосвіченою соціальною силою. Якщо соціал-демократи і соціал-фашисти намагалися використовувати робітників парламентським шляхом через вибори, то соціал-комумісти - революційним (збройним повстанням). Символічно, що з 1898 по 1912 рік у Російській імперії "соціали" гуртувалися в єдиній РСДРП (тобто "Российской социал-демократической рабочей партии"). Після їх розколу менша, найрадикальніша, частина російських "соціалів" на чолі з В.Ульяновим (псевдо - Ленін) вважала себе "більшовиками", а більш чисельнішу і дещо поміркованішу на чолі з Ю.Цедербаумом (псевдо - Мартов) "більшовики" обізвали "меньшовиками". Ось така партійна традиція у "соціалів".
Радикальні німецькі "соціали", які понюхали пороху і газів в окопах Першої вітової війни, на чолі з А.Гітлером (він же - Шикльгрубер) діяли під вивіскою NSDAP (Nаtional-Sozialistsche Deutshe Arbeiter partei), тобто Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Чи випадково це? Без сумніву, ні. Тоді чому фашистську ідеологію світове співтовариство засудило на Нюрнберзькому процесі, а інші "соціали" і досі пишаються своїми досягненнями, на кшталт голодоморів, депортації тринадцяти народів, ГУЛАГів. Невже через те, що один тоталітарний злочинний режим брав участь у перемозі над іншим злочинним режимом, виправдовує його злочини? Чи соціал-комунізм кращий за фашизм? Судіть самі.
Ось жахливі цифри, що характеризують кровожерливість режиму "соціал-більшовиків", право- і ідейнонаступниками якого вважають себе деякі українські симоненки, вітренки, морозівці. За даними генерала Тодорського, тільки у 1937-1938 рр. з 733 представників вищого командного складу Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) репресовано (як правило, розстріляно) 579, або 79 відсотків, з них: маршалів з 5 - 3, армійських комісарів 1 рангу з 2 -2, з командармів 2 рангу з 12 - 12, армійських комісарів 2 рангу з 15 - 15, комкорів з 67 - 60, корпусних комісарів з 28 - 25, комдивів із 199 - 136, комбригів з 397 - 221. Серед репресованих уже не було практично ні князів, ні графів, ні ханів, ні баронів, які забезпечили перемогу РСЧА на початку 20-х років минулого століття.
З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) - право- та ідейнонаступниці РСДРП ("б" у дужках означає "більшовики") репресовано 1108. Зі 139 членів і кандидатів у члени ЦК, обраних на цьому з'їзді, знищено 98.
Чим сьогодні можуть виправдати соціал-комуністичний тоталітарний режим, його ідеологію масових репресій ті, хто бучно святкує річниці заснування, наприклад, комсомолу? Хіба що загрозою фашизму в Європі? Чи не парадокс?
Ось повний список лідерів ВЛКСМ (комсомолу) з дня його заснування - 29 жовтня 1918 року до 1938 року: Єфім Цетлін (1898 - 1937), Оскар Ривкін (1899 - 1937), Лазар Шацкін (1902 - 1937), Петро Смородін (1903 - 1939), Микола Чаплін (1902 - 1938), Олександр Мільчаков (1903 - 1973) - засуджений у 1937 р., реабілітований у 1956 р., Олександр Косарєв (розстріляний 23 лютого 1939 р.) Усіх їх чекала одна доля - знищення заради "світлого" майбутнього. Чи згадують про них номенклатурні комсомольці 60-х - 90-х, коли піднімають келихи "За комсомол!", а потім горланять про свою "безсмертну бойову юність"? У Великій радянській енциклопедії (1970 - 1978 рр.) не наведено жодних відомостей про долю тих, хто був репресований соціал-комуністичним (сталінським) тоталітарним режимом. На імена тих, хто завойовував радянську владу в 1917 - 1922 роках, але став "ворогом народу", було накладено табу. З імен вождів українського загону комсомолу табу не знято і досі.
Тож виросло декілька поколінь українців, вихованих на "більшовицьких" ідеологічних міфах, серед яких чи найодіознішим є міф про класову спрямованість репресій в СРСР. У той час як тисячі і тисячі чеченців, інгушів, кримських татар, турків-месхетинців, німців умирали у вагонах для худоби під час депортацій не краще за євреїв, яких у таких самих вагонах фашисти звозили для знищення до Освенциму.
Хто ж стоїть на заваді того, щоб визнати соціал-комуністичну ідеологію злочинною і як фашистську заборонити відкрито сповідувати?
Виявляється, крім фізичних та ідеологічних нащадків соціал-комуністичних режимів - комунокомсомольської номенклатури, на заваді - впливові єврейські організації, які тиснуть на громадську думку у світі. Наприклад, за логікою лідерів Центральної ради євреїв Німеччини, після 1945 року комуністичні режими втратили людожерний характер, та й взагалі не можна порівнювати планового знищення євреїв Європи із комуністичним тоталітаризмом. Тож як не погодитися у зв'язку з цим із відомим публіцистом Віталієм Портниковим ("Дзеркало тижня", № 13 від 03.04.04 р.) який запитує: "Хто знає, може, якщо нацизм не був переможеним, знищив усіх євреїв і проіснував би ще років 50, він також "заспокоївся" і наприкінці свого існування не знищував би людей мільйонами, а просто знаходив би їм місця в психіатричних лікарнях. Чи означає це, що нацизм був би кращий за комунізм, скажімо, переможений 1945 року, коли він ще не встиг втратити своєї масово-людожерної сутності"?
Ще можна якось зрозуміти сучасних німців, частина яких масово сповідувала соціал-комуністичну ідеологію за часів існування НДР (Німецької Демократичної республіки) на теренах окупованої у 1945 році РСЧА Східної Німеччини. Це - бажання об'єднати західних і східних німців у єдину націю. А що рухає лідерами єврейських організацій? Чи не активна участь євреїв у створенні комуністичних режимів?
Для більшості українців, які вижили після панування на нашій землі соціал-комунізму і соціал-фашизму, зрозуміло, що комуністична ідеологія - це азійський різновид фашистської (європейської). І не може бути накладено табу на жахливі антилюдські злочини та імена злочинців, які здійснювали їх, керуючись цією людиноненажерливою ідеологією.(далі буде).
Сергій Соломаха
| Коментарі (0) |