Шевченко – forever, або Чому Малінін співає українською?

Улюблена пісня була у моєї матері – „Дивлюсь я на небо”. Прожила весь вік у земному тяжкому бабранні, а любила пісню про небо. І тепер, коли Малінін із музичного диска пісенно запитує – „Чому я не сокіл, чому не літаю?” – я спогадую матір.
... Але – це моє особисте. А чому ж співає відомий російський співак українські пісні? Для чого це йому? Та й не одну, а 28 записано на двох дисках. Та ще й з посвятою, такою незвичною від російського співака — „Великому українському народові”! Чом його улюбленою піснею є „Вівці мої, вівці”?
Народився і виріс Малінін на північному Уралі. Жодних родинних зв’язків з українцями не має – корінний росіянин. Пригадував в одному інтерв’ю, як поруч жив український хлопчик–ровесник і розказував, що на Україні яблука ростуть великі, червоні і жовті. А на північному Уралі яблука — тільки двох сортів, і то маленькі та зелені. Малінін усе життя хотів побачити – перевірити оту дитячу розповідь. Побачив аж тепер. І – заспівав!
Та ще й як! Коли він під час гастролей у Львові захотів заспі¬вати на своєму концерті в опері стрілецький гімн „Червона калина”, його попередили – співати, мовляв, можеш, але враховуй, що зал встане. „Чого б це піднімалися із таких зручних, м’яких крісел?” – дивувався співак. І зал – встав. А в самого Малініна, за його ж розповіддю, пішов мороз поза шкірою...
Росіянам важко дається розуміння України. За свіжими соціологічними дослідженнями для 57 відсотків росіян Україна не є закордонням, а дві третини російських громадян вважають, що українці, росіяни і білоруси – то гілки одного народу (дослідження Леоніда Сєдова, опубліковане в журналі „Общественные науки и современность”). Дійти до розуміння Валерії Новодворської їм важко – вона ж на спільну спадщину Київської Русі дивиться історично точно: росіяни пішли з Дому, а українці – залишились. Тому й Київська Русь – таки українська. Тому і Патріарх наш має титул „Київський і всієї Руси – України”. А Москва на все українське дивиться вовком – досить згадати нещодавнє знищення бібліотеки української літератури в Москві.
Та що нам нарікати на сусідів, якщо ми самі себе не знаємо і не любимо. Ось, наприклад, керівник Чернігівського академічного (!) українського імені Шевченка (!) театру має тяму заявляти: української драматургії нема! А „Сіверщина” пише для нього, нетямущого, статтю „Лесю, пробач!” і список 23 драм Лесі Українки. А ще ж є Шевченко і Винниченко, Куліш і Кочерга, не кажучи вже про драми старосвітської української літератури. Та пожирач бюджетних коштів таких газет, певно, не читає, і театр ставить Остров¬ського, Вампілова, а сцени опоганює кішками Куклачова, турецькими самоцвітами.
Українська культура була і навіть досі є вищою за російську – про це прямо говорили Максим Горький і Глінка, Чайковський, і про це співає Малінін. Шевченко наш вищий за розрекламовані зразки російської літератури – скажімо, коли Пушкін оспівував кавказьку війну, і його „Кавказского пленника” навіть князь П.Вяземський назвав „славословием резни”, Шевченко писав „За горами гори, хмарою повиті...”, де їдко і болісно викрив перед Божим світом криваву натуру російського наступу на вільних горців. Росія Шевченка не читала і знову наступила на ті самі граблі із чеченською війною.
На науково-практичному семінарі у Москві прозвучало цікаве зізнання, висміяне шовіністичним журналом „Москва”, але від того не постраждале: «Не надо забывать, что мы – бывшая колония Украины. Не надо забывать, что Россия – это освоенные территории, это то, что колонизировала Киевская Русь». Зверніть увагу: тут нарешті є і визнання того, що Київська Русь – це таки Україна. Та головне: хіба ми не відповідальні за свою колишню колонію?!
Малінін співає глібовську пісню „Стоїть гора високая” і цим дає надію на українсько-російське порозуміння. За Шевченком – „Подай же руку козакові і серце чистеє подай...”

Василь ЧЕПУРНИЙ.