Діаманти для слуг народу

Я маю акредитацію у Верховній Раді України, цебто допуск від прес-служби парламенту на журналістську роботу в його стінах. За необхідністю там буваю — в дні пленарних засідань. Зал засідань, звісно ж, для журналістів недоступний. Точніше сказати, місце роботи депутатів, те, що ви бачите на екранах телевізорів. Це другий поверх парламенту. Але ложа преси для журналістів теж знаходиться в залі, принаймні під тією ж стелею, але ззаду, над залом. Саме звідси й показують зал телекамери. І вхід сюди вже з третього поверху. Власне, територія для журналістів — просторі фойє всіх трьох поверхів. А найлюдніше місце — фойє другого поверху, перед дверима зали, за якими вершиться значною мірою українська політика.
У самому залі, у своїй ложі преси, журналісти сидять лише тоді, коли відбувається щось найцікавіше, насамперед голосування. Наприклад, як нещодавнє унікальне голосування «руками», чи вже точніше — з голосу, за призначення Юлії Тимошенко Прем’єром, а також її уряду. А так журналістська братія чигає по другому поверху, ловлячи народних депутатів, що йдуть до залу чи періодично виходять з нього. Вони теж не люблять там засиджуватися. Бігають по фойє, спускаються вниз, до парламентської їдальні й буфету (порівняно недорогі), тарабанять по мобільних телефонах. До речі, останнє процвітає і в самому залі засі¬дань.
Депутати зовсім не сидять весь час, прики¬півши до місця, а бродять по залу, кучкуються, про щось балакають між собою і по мо¬більних, не звертаючи особливої уваги на трибуну і президію. Така культура. Це не враховуючи біганини по ряду з кріслами при голосуваннях, коли депутат-кнопкодав голосує за кількох осіб.
Отож для журналістів «ярмарок» — саме у фойє другого поверху. Депутатів ловлять мало не за рукав. Як тільки хтось з колег, особливо телевізійники з камерою, запросив когось із депутатів на інтерв’ю, тут же виростає натовп колег, більший чи менший, залежно від персони депутата. Колеги не церемоняться і зусібіч тикають свої мікрофони й диктофони депутатові під ніс.
Є персони особливо популярні. І найбільше чомусь — з Партії регіонів. Може, тому, що вона зараз в опозиції, а завжди хочеться послухати опозиціонерів, бо влада, мовляв, і так багато балакає. Але, пригадую, і коли регіонали були при владі, журналісти теж товпилися довкола них. Такі вже у нас засоби інформації. А найпопулярніша, найохочіша на інтерв’ю трійця регіоналів — Нестор Шуфрич, Тарас Чорновіл і Ганна Герман. Журналістська братія липне до них, як мухи на мед. Чому саме ці? Та іноді ще Кисельов чи Мірошниченко. Може, партія саме їх уповноважила балакати від її імені? Хоч часто-густо сказане кимось із цих «спікерів» (від англійського «спік», цебто балакати), а також глашатаями інших партій потім спростовується іншими представниками тої ж партії. Це я кажу до того, аби наші телеглядачі не брали на віру перші-ліпші заяви, почуті з екрана. Бо балакають зараз хто що хоче. А журналістам, особливо телевізійникам, яких у парламенті товчеться тьма-тьмуща, аби щось увіпхнути до ефіру.
Ще в парламенті цікаво почитати плани роботи пленарних засідань чи комітетів або якісь оголошення. Я був там 15 січня, в перший день засідань парламенту в новому році. Ви вже знаєте, що якихось важливих рішень того дня не приймалося. Не вдалося здійснити кадрові призначення на кілька важливих «хлібних» місць у виконавчій владі, зокрема призначити глав Фонду державного майна, Антимонопольного комітету. У демо¬кратичної коаліції, яка подала ці кандидатури, просто не вистачило голосів, бо чимало депутатів ще не з’явилися після новорічного загулу. От і не виносили на голосування.
Цікавим був пункт про парламентські слухання щодо того, як в Україні виконується підписана нею Європейська соціальна хартія. Йдеться про дуже важливі для кожної людини соціальні права — працю, охорону здоров’я, освіту і таке інше. Слухань, звісно, не було, це діло неспішне. Постановили провести такі слухання у лютому, на наступній сесії парламенту. Так що тоді й побалакають про наш соціальний захист, про який усі так густо балакали перед виборами. Це як приклад того, що в парламенті нашому поспішати не люблять. Так само, як і з тим, що було пообіцяно (причому всіма партіями) зробити мало не в перший день чи дні роботи парламенту — зняти депутатську недоторканність, депутатські пільги. Натомість на дошці оголошень можна почитати запрошення (звісно, для нардепів) на зібрання різних депутатських клубів, усілякі шоу і турніри. Приміром, на чемпіонат парламенту з більярду або шахів і таке інше.
А ось мене зацікавив журнал, розкладений на столиках у фойє. Називається «Народний депутат» і призначений насамперед для цих слуг народу. Але журналів повно, і їх могли взяти й ми, журналісти. Яскраво ілюстроване видання на 114 сторінок. Окрім солідних публікацій про політику, чимало й легшого жанру — про родину чи хобі того чи іншого депутата і т.д.
Та неабияк мене зацікавила реклама в журналі. У принципі звичайна реклама, якою нині переповнені такі яскраві журнали для небідних людей. І все ж: що конкретно пропонують і рекламують для купівлі й користування народним обранцям (а саме ж на них розрахована реклама)? Ось ціла публікація про наших «найкращих друзів» — це про діаманти. Обручка «Тільки ти»: коньячний (чесне слово, не знаю, що це значить) діамант майже на півтора карата і довкола нього — ще десять таких же діамантів. Сам перстень — з білого золота 18-каратної проби (знову зізнаюсь, не в курсі, що це за проба така). А ось перстень «Назавжди». Очевидно, «назавжди» хочеться бути депутатом. Теж з білого золота, посередині — сапфір в оточенні 16 діамантів. Ну, і так далі. Навіть не будучи фахівцем з каратів і проб, можна здогадатися, що такі штучки коштують уже не тисячі, а десятки тисяч (чи й сотні). Не гривень, звісно.
А ось реклама мобільного зв’язку. Вам пропонують купити у фірмових магазинах так званий «Золотий номер». За добре золото, звісно. Це номер, у якому лише нулі і п’ятірки. Зручно запам’ятовувати, навіть тупоголовим. А на цій сторінці один з банків «презентує кредитну картку преміум-класу, призначену виключно для дійсних членів «Депутатського клубу «Парламент». Якщо хочете таку картку, треба спершу стати депутатом. Реклама під заголовком «Розкіш відпочинку» говорить не про круїзи, як ви подумали, але про річ, не менш цікаву: чудо-крісло, сидячи в якому депутат вилікується від численних хвороб, насиджених у депутатському кріслі чи набутих до цього. Але не хвилюйтеся, є й круїзи: їх пропонує на красенях-морських лайнерах одна з італійських фірм.
А знаєте, що пропонує нардепам ще одна з фірм у рекламі під гаслом «Продаж, сервіс, навчання, оренда»? Всього-на-всього вертольоти. Купуй і літай. Ну, вже не кажу про рекламу таких дрібниць, як авто-іномарки, авторучки, вкриті золотом і сріблом. Є й запрошення до ресторанів, назви яких говорять самі за себе: «Купецький двір», «Монако». Запрошення до так званих ВІП-салонів (роз’яснення: ВІП — це особливо впливові особи). І дуже зацікавила мене реклама знаменитих і дорогих швейцарських наручних годинників. Ні, нам з вами, шановні читачі, таке добро не загрожує. А просто цікава деталь. Назва фірми «Мулер» у рекламі написана так дивно, що мимоволі читається як «Шулер». Що це ще за натяки?

Петро АНТОНЕНКО.

P.S. Не хотілося, щоб ця публікація сприймалася як ще один наїзд на депутатів парламенту, яких у нас модно критикувати вже понад півтора десятиліття. Ця так звана представницька влада нічим не гірша від інших гілок влади — насамперед тої ж виконавчої. Влада як влада. Така, як у нас є. Яку ми обираємо.