Левко ЛУК’ЯНЕНКО: «Незалежнiсть України стала епохальною подiєю»

Левко Григорович Лук’яненко... Легендарна постать українського нацiонально-демократичного руху. Два тюремнi ув’язнення вiд комунiстичного режиму загальною тривалiстю понад чверть столiття. Причому першим ув’язненням було замiнено попереднiй, найжорстокiший вирок — смертну кару, виконання якої в’язень змушений був десятки днiв чекати у камерi смертникiв. I це за заклик до проголошення незалежностi України. Те, що фальшиво було гарантоване навiть Конституцiєю СРСР, але неможливо було собi уявити в тi глухi часи комуно-радянської iмперiї. Перше ув’язнення нi на крихту не зламало патрiота, i вiн знову продовжив боротьбу за нашу незалежнiсть, за демократичнi перетворення. I знову — тюремнi ґрати, табори, заслання.
Левко Григорович вийшов на волю наприкiнцi бурхливих 80-их, коли вже сипалася, як картковий будиночок, радянська iмперiя. I знову поринув у саму гущу полiтичної, громадської боротьби. Вiн очолював Українську Гельсинську спiлку, цю так ненависну системi органiзацiю правозахисникiв. З цiєї спiлки народилася перша у новiй Українi демократична полiтична партiя — Українська республiканська. У 1990 роцi Левко Лук’яненко обирається депутатом Верховної Ради України, яка 24 серпня 1991 року приймає Акт про державну незалежнiсть України, проголошує створення нової держави. А можна сказати — й вiдновлення нашої держави, незалежнiсть якої була на столiття розтоптана окупантами. Автором тексту Акту про незалежнiсть є наш земляк, уродженець села Хрипiвка Городнянського району Левко Григорович Лук’яненко.
I далi вiн перебуває у самiй гущi подiй. Не раз обирається депутатом парламенту (у щойно розпущеному був членом фракцiї БЮТ), веде велику громадську роботу, пише книги. I нiколи не поривав i не пориває зв’язкiв з рiдною Чернiгiвщиною.
Напередоднi нашого великого свята Левко Григорович знову приїхав на Чернiгiвщину. Охоче вiдгукнувся на запрошення редакцiї «Сiверщини» побувати у нас у гостях. Зустрiвся з журналiстами, привiз для поширення через «Просвiту» на школи, бiблiотеки областi чимало своїх книг, разом з дружиною панi Надiєю зробив прогулянку по нашому чарiвному мiсту. I, звичайно ж, дав iнтерв’ю нашiй газетi «Сiверщина», з якою дружить усi пiвтора десятка рокiв її iснування, якiй допомагав у становленнi, не раз тут друкувався i по сьогоднi є нашим активним читачем.
***
— Левку Григоровичу, нашим читачам, безумовно, цiкаво почути розповiдь з перших вуст про те, як було проголошено незалежнiсть України. Повернiмося до тих бурхливих днiв серпня 1991-го.
— 24-му серпня передувало кiлька днiв, дуже важливих. Росiйськi шовiнiсти, якi керували Радянським Союзом, побачили, що нацiонально-визвольнi рухи в Українi й iнших республiках настiльки змiцнюються, що Радянський Союз розвалиться. Вони органiзували оте ГКЧП (Государственный комитет чрезвычайного положения), заготовили навiть 230 тисяч наручникiв —кайданiв i хотiли заарештувати найбiльш активних дiячiв, передовсiм в Українi, але також у Росiї та iнших республiках. Так почався той заколот.
Ми, представники Народної Ради у складi парламенту, зiбралися у примiщеннi Спiлки письменникiв України i утворили такий штаб. Створили редакцiйну групу, групи для зв’язкiв iз керiвництвом України, з майданом Незалежностi, де вже збиралися люди.
23 серпня Народна Рада зiбралася в будинку парламенту, у правому крилi, прилеглому до Днiпра. Була десь половина Народної Ради, до якої входили 125 — 127 депутатiв. На той час заколотники з ГКЧП вже програли, вони дуже боялися, бо знали, що змовники i їх будуть карати. Тому i тут багато депутатiв парламенту з нами радо вiталися, говорили, що хочуть перейти в Народу Раду. На Радi у нас почали лунати пропозицiї — пiдготувати то той, то iнший законопроект, якi ранiше не проходили: мовляв, комунiсти тепер розгубленi, вони проголосують.
— А бiльшiсть Верховної Ради, нагадаємо, була ж комунiстичною: горезвiсна група в 239 депутатiв.
— Так. А я на цьому засiданнi Народної Ради кажу: «Нi, давайте ми, скориставшись цим моментом, проголосимо Україну незалежною державою. Коли ми це зробимо, все iнше законодавство вже буде залежати вiд України».
Iдея сподобалася. Постало питання: треба пiдготувати вiдповiдний документ. Дмитро Павличко й каже: «Нехай Лук’яненко i пiдготує цей документ». Я погодився. Це було о пiв на одинадцяту ранку.
Я попросив у помiчники Сандуляка, який був на той момент депутатом Верховної Ради СРСР. Нам дали час до 12-ої години. Ми перейшли в iншу кiмнату, я дiстав зошит i сказав Сандуляковi: «Ми маємо написати найкоротший документ, який тiльки можна, щоб у ньому проголосити Україну незалежною державою. Документ має пройти голосування зразу i не викликати дискусiй. Якщо буде великий документ, що потребуватиме дискусiї, страх у комунiстiв пройде, i вони все завалять. Отже, мiнiмум слiв, головне — проголошення незалежностi». Сандуляк погодився.
Я взяв зошив i написав, як мав би називатися цей документ: «Унiверсал». I закреслив, бо «унiверсал» — це термiнологiя Української незалежної держави, комунiсти не знають цiєї термiнологiї.
— Термiн часiв козаччини, Хмельницького, а також початку ХХ столiття.
— Так. Комунiсти заведуть дискусiї довкола цього термiну. Написав другу назву: «Закон». I викреслив. Чому? Закон є документ багаторазової дiї, а нам треба документ одноразової дiї. I тодi написав назву «Акт». I почав писати цей чорновик, текст документа. Якiсь пропозицiї вносив i Сандуляк. На 12-у годину документ був готовий.
Знову зiбралась Народна Рада. Я виступив i висловив ту ж iдею: дуже стислий, лаконiчний документ. I зачитав його. Виступали в обговореннi Павличко, Танюк, багато iнших, вносили якiсь пропозицiї. Ми вiдредагували документ i вiддали в Секретарiат, де було пiдготовлено Акт як законопроект. Народна Рада доручила менi на засiданнi парламенту представити його депутатам.
24 серпня на засiданнi Верховної Ради i було зачитано Акт про незалежнiсть. Комунiсти попросили зробити перерву. Зiбралися окремо, в iншому залi, обговорювали десь з пiвгодини, може, трохи бiльше. Потiм пiднялися до сесiйного залу i проголосували разом з iншими депутатами.
Це було найбiльше свято в моєму життi. Ми обнялися, поцiлувалися в залi зi своїми друзями, соратниками. Потiм усi вийшли на майдан перед Верховною Радою, де вже зiбралися на той час десятки тисяч людей. I перед парламентом ще раз проголосили, що Україна вiдтепер — незалежна держава. Радiсть людей була величезна. Ми з частиною депутатiв пiшли на майдан Незалежностi, де теж зiбралася величезна кiлькiсть людей, i повiдомили про проголошення незалежностi України.
Повернувшись до зали засiдань парламенту, ми ухвалили ще ряд постанов стосовно проголошення незалежностi.
А увечерi на Софiйському майданi столицi було величезне народне вiче з нагоди проголошення незалежностi. З iмпровiзованої трибуни при трансляцiї по радiо на всю Україну я зачитав Акт проголошення незалежностi Української держави для всього українського народу. На цiй iмпровiзованiй трибунi на машинi поруч стояли Кравчук, голова Верховної Ради, котрий головував у парламентi при проголошеннi незалежностi, були Плющ, Павличко, голови комiтетiв парламенту.
— Як виникла iдея закрiпити Акт про незалежнiсть на Всеукраїнському референдумi?
— Вона виникла тому, що комунiсти в Українi i особливо за її межами одразу ж почали говорити, що Верховна Рада України стала нацiоналiстичною, не вiдбиває iнтересiв народу, проголосивши цей Акт. Росiйська дипломатiя в штаб-квартирi ООН у Нью-Йорку, по країнах свiту почала вести таку агiтацiю, що, мовляв, незалежностi України хоче не народ, а лише Верховна Рада. Такi твердження не спонукали до того, щоб держави свiту визнавали нашу нову незалежну державу. Тому й виникла iдея затвердження Акту про незалежнiсть на Всеукраїнському референдумi, щоб не було жодних сумнiвiв у тому, що незалежнiсть — це воля народу. Було ухвалено рiшення про призначення на 1 грудня референдуму щодо незалежностi i того ж дня — виборiв Президента України.
Хочу ще додати ось що. Тодi, 24 серпня, я приїхав з Софiйського майдану досить пiзно. Заходжу додому, бачу — на столi пляшка горiлки, коньяк, закуска якась. Запитую у дружини: «А що це?» А вона менi: «Та сьогоднi ж твiй день народження!» А я в такий бурхливий день абсолютно забув про це. За кiлька хвилин у дiм ввалюється центральний провiд Української народної партiї привiтати мене. Вiдзначили i мiй день народження, i день народження незалежної Української держави.
— Україна — перед новим вибором. Що б Ви хотiли сказати українцям напередоднi нових парламентських виборiв?
— Хочу сказати, що наш полiтикум дуже чiтко дiлиться, i виборцям досить просто буде зорiєнтуватися в морi полiтичної боротьби i морi полiтичної демагогiї. З одного боку, маємо Комунiстичну, Соцiалiстичну партiї i Партiю регiонiв. Це п’ята колона московського iмперiалiзму. А їх фракцiї у парламентi — це офiцiйне представництво цiєї колони. Примiром, комунiсти носять на вилогах своїх пiджакiв не наш український державний прапор, а червоний, тобто московський, демонструючи цим, що вони в опозицiї до Української держави. Тому для нормальних українцiв питання, думаю, абсолютно зрозумiле: треба голосувати за патрiотичнi сили — «Нашу Україну» i БЮТ. Це великi полiтичнi сили. Є й дрiбнiшi, але, якщо виборцi не хочуть, щоб їхнiй голос пропав, мають голосувати за якийсь з цих блокiв.
Думаю, що соцiалiсти взагалi на цих виборах проваляться, а комунiсти теж мають шанси провалитися, якщо ми допоможемо їм. Звернiть увагу: у третiй Верховнiй Радi комунiстiв було 112, у четвертiй — 58, в останнiй, 5-iй Радi — 21. Отже, якби вибори були за планом, у 2011 роцi, вони взагалi б не потрапили до парламенту. Але оскiльки вибори достроковi, то невеличка група їх ще може пройти. Щоб вони не пройшли, треба просто роз’яснити людям, що це антиукраїнська сила. Чому це важливо? Бо за всi 16 рокiв ми ще не мали патрiотичної Верховної Ради, патрiотичнi сили там були в меншостi.
— Якраз є нагода в цьому роцi не допустити до українського парламенту комунiстiв та їх спiльникiв соцiалiстiв. Адже це рiк сумних ювiлеїв: 90-рiччя Жовтневого перевороту, 70-рiччя початку великого терору 1937 року, врештi 60-рiччя ще одного голодомору — 1947 року. I саме в рiк цих страшних ювiлеїв логiчно було б не допустити спадкоємцiв комуноiмперiї в наш парламент.
— Я особисто подав позов до суду на Мiнiстерство юстицiї з вимогою, щоб суд примусив Мiнiстерство скасувати реєстрацiю Комунiстичної партiї України. Вважаю, що її зареєстровано незаконно, бо вона мiстить у своїй програмi елементи насилля, заклики до диктатури.
— Наша газета «Сiверщина» у номерi за 17 серпня якраз публiкувала матерiал про цей позов пiд заголовком «Час платити борги, панове (?) комунiсти».
— Так, там у мене серйозна аргументацiя стосовно заборони цiєї партiї. До цього можна додати всю її iсторiю. Комуністи є спадкоємцями Комунiстичної партiї Радянського Союзу, хоча твердять, що, мовляв, зареєстрованi 1993 року. Але їхня програма свiдчить, що вони є iдейними спадкоємцями КПРС, продовжують усi традицiї i методи цiєї партiї.
— Навiть нумерацiю з’їздiв Компартiї України зберегли вiд радянських часiв.
— Так. Якщо спадкоємцi, то успадковують вiдповiдальнiсть за оту злочинну дiяльнiсть, яку проводила КПРС та її українська фiлiя. А це i голодомори, i репресiї, i колективiзацiя та пограбування селянства. Тобто це маса злочинiв, якi називаються геноцид української нацiї. Цей злочин вiдповiдно до постанови ООН вiд 1968 року не має строку давностi. Отже, вони мають вiдповiдати й тепер.
Я б хотiв, щоб кожен репресований, а їх у нас мiльйони, подав такий позов до Комунiстичної партiї з вимогою компенсацiї за тi матерiальнi втрати, моральнi страждання, яких зазнала людина вiд комунiстичного режиму. Я такий позов подав, але поки що суддя нiяк не наважиться призначити його слухання.
— Ще б пак, адже це буде прецедент — юридичне, офiцiйне засудження комуно-радянського режиму.
— I все ж, вважаю, люди повиннi подавати такi позови. За страждання мiльйонiв наших громадян.