ТИХЕ ЖИТТЯ ТИХОНОВИЧIВ

I були у пана два сини й дочка
А звали їх Тихiн, Iван i Софiя. Заснував пан у цiй полiськiй глушинi аж три села i назвав їх по iменах дiтей: Тихоновичi, Iванiвка i Софiївка. Було це наприкiнцi ХVII столiття, за козацьких часiв, коли заснували багато сiл Чернiгiвщини. Ось так i по сьогоднi — Тихоновичi, село Щорського району, i названi вже двоє сусiднiх.
Цю iсторiю менi розповiв сiльський голова Тихоновичiв Петро Григорович Халiман. Пам’ять у нього енциклопедична: пiд час нашого спiлкування він так i сипав цифрами. Примiром: територiя сiльської ради —6995,7 гектара. Ще й «сiм десятих», точно до сотки. I статистику цю давав не механiчно, а видно, що любить своє село i вболiває за нього. Хоча i не звiдси родом: 28 рокiв тому його «перекинули», як тодi казали, головою мiсцевого колгоспу. Пiвтора десятилiття й головував. Останнi 7 рокiв люди обирають головою сiльради.
Якi ж вони, сьогоднiшнi Тихоновичi? До складу сiльради належить i хутiр з гучною назвою — Слава. Там колись були навiть колгосп, школа, клуб. Тепер хутiр доживає вiку, зосталось 11 мешканцiв. Шкода, якщо його чекає доля ще одного хутiрця сiльради — уже два роки, як мале село Товкачi залишилося без жодного мешканця i недавно зняте з облiку районною i обласною радами. Нема Товкачiв.
Чим зайнятися, як вижити?
На 290 дворiв сiльради — 756 мешканцiв. З них 340 працездатних, 264 пенсiонери, решта — дiти. Де ж працюють люди? Найбiльше — у мiсцевому сiльгосппiдприємствi «Райдуга», колишньому колгоспi iм.Жданова, потiм — «Росiя», яка тут недалеко. Господарство спецiалiзується на вирощуваннi племiнної худоби й тому виживає, i досить непогано. Є Тихоновицьке лiсництво. Досить велике — 6300 гектарiв державних лiсiв, у тому числi 1800 гектарiв — цiєї сiльради. Щороку продає 24 тисячi кубометрiв дiлової деревини. Щороку 100 гектарiв вирiзається, 100 насаджується. 72 чоловiки мають роботу. Є також ветеринарний пункт, єгерi, мелiоратори, молокоприймальники. Є заклади соцiальної сфери. Так що люди зайнятi й щось заробляють. У лiсництвi середня зарплата — 1020 гривень, у СВК — на рiвнi мiнiмальної.
Але мене зацiкавила ще одна цифра: з 340 працездатних людей аж 140 осiб не мають постiйного заняття. Навiть за межами села (звiдси на постiйну роботу до Києва їздять 10 чоловiк, а ще кiлька мешканцiв села працюють навiть у Харковi). Звiсно, отi 140 чоловiк не сидять без дiла. У селi на городах i бiля худоби роботи вистачає. I все ж iснує чимале безробiття. I не лише через нестачу робочих мiсць. Багато чоловiкiв запили. А п’яничку навiть у селi беруть на роботу неохоче. Горiлки море — привізної, сумнiвної якостi. Багато самогону, якогось спирту, ще сумнiвнiшого. Менi розказали, що коли такий спирт залити у звичайну пластмасову пет-пляшку, то через кiлька днiв пляшка може й розлiзтися. А це ж заливається всередину людини!
Наша мiлiцiя нас береже?
Вiд тяжких злочинiв поки що село Бог милував. Але трапляються i злодюжки, i алкоголiки, і наркомани. А де ж мiлiцiя? Сiльський голова розповiв, як колись сталася значна крадiжка. Селяни швидко запiдозрили, хто злодiй i де сховав накрадене. Однак голова два тижнi безуспiшно добивався, щоб мiлiцiя прибула в село i викрила злочин. Лише звернення до голови райадмiнiстрацiї змусило мiлiцiю таки з’явитися. I злочин було розкрито.
Взагалi дiльничного iнспектора мiлiцiї дочекатися важко. У нього пiд опiкою... близько десятка сiл. Та й живе дiльничний, як це чомусь повелося, не на дiльницi, а в райцентрi. I пального для транспорту постiйно не вистачає.
Соцiальна сфера — вiд соцiалiзму i капiталiзму
Селу вдалося зберегти соцiальну сферу. Завдяки лiсництву, колгоспу (нинi СВК), сiльрадi. Є середня школа, будинок культури на 300 мiсць (потребує перекриття i стiльцiв), бiблiотека на 10600 книг, вiддiлення зв’язку (котре обслуговує навiть сусiднi сiльради), 5 приватних магазинiв. У певнi днi працює базар, приїжджi пiдприємцi завозять усе необхiдне, а до бюджету сiльради надходить 3 тисячi гривень податку на рiк.
Окремо — про медицину. Поруч з гарною цегляною медамбулаторiєю стоїть чудова дерев’яна споруда — колишня земська лiкарня. Їй рiвно 100 рокiв, дiяла майже столiття. Лише не так давно, з вимиранням сiл i так званим «скороченням» медзакладiв на селах її закрили. Лiкарня споруджена з товстих соснових колод, висота стелi — 3,6 метра, високi i широкi вiкна. Пiсля певної перерви й запустiння кiлька рокiв тому в будинку було вiдкрито сiльську церкву. Це, до речi, вберегло будiвлю вiд природної руйнацiї та розкрадання.
Справжня сiльська церква, теж столiтня, дерев’яна, стояла неподалiк, на цiй же центральнiй вулицi. Закрили й розiбрали храм комунiсти у 30-тi роки. Про величезнi розмiри цiєї церкви свiдчить те, що з її матерiалу було зведено будинок культури, який стоїть на тому самому мiсцi, а пiд одним дахом з ним — бiблiотека й великий магазин. З тої ж церкви в одному з прилеглих сiл було споруджено ще один клуб i школу.
А нова медамбулаторiя поруч. Шкода, поки що нема лiкаря. Обов’язки завiдуючого виконує молодий енергiйний фельдшер Юрiй Будлянський, про якого односельцi вiдгукуються якнайкраще. Працюють ще медики, перiодично приїздять лiкарi з райлiкарнi. Є своя автомашина, дiє аптечний пункт.
Як сiсти за парту?
Гордiсть селян — мiсцева школа. Директор Галина Бебех показує менi матерiали з iсторiї школи. Споруджена у 1894 роцi як трикласна земська. Пiзнiше добудували нове крило. Ще до Другої свiтової вiйни в селi мешкало двi з половиною тисячi людей, багатолюдним було воно й до революцiї.
Вмiли ж будувати нашi предки — за 113 рокiв нi грибка, нi гниття. Споруда, якiй друге столiття, старанно доглядається, ремонтується. Яким коштом, коли держава не видiляє цiй бюджетнiй установi на ремонт майже нiчого? Коштом СВК, лiсництва, сiльради, батькiв. 7 тисяч гривень заробили самi учнi й вчителi в лiсництвi — все пiшло на ремонт.
Школа — одна з найбiльших у районi, 144 учнi. У тому числi iз сусiднiх малих сiл, а ще 29 дiтей — з недавно закритої школи в Гутi, їх пiдвозять автобусом. У шкiльнiй їдальнi щодня харчуються 120 дiтей. Це дуже багато. Їдальнi вкрай потрiбнi кошти на ремонт, обладнання. Але головна бiда навiть не в цьому. Школа користується водою iз сiльського водогону (є 5 кiлометрiв по селу). Водонапiрна башта стара, вода невисокої якостi. Найкраще пробити в шкiльному дворi невелику свердловину i качати в систему свою воду. Це коштуватиме тисячу гривень, але грошей чомусь нема. Через брак нещасної тисячi 120 дiтей 9 мiсяцiв п’ють каламутну воду.
Злиденнiсть нашої освiти я побачив ще в одному примiщеннi школи, якому рокiв з 50. Тут кiлька класiв. Чисто, поремонтовано, акуратно. Одна бiда —нема столiв для навчання. Довелося реставрувати старовиннi шкiльнi парти. Отi самi, мало не музейнi. «За такими партами сидiли в школi мої дiти, сидiла колись i я сама, невже за ними сидiтимуть i мої онуки?» — журилася Галина Iванiвна. За цi давні парти спробуй ще сiсти...
Газу — труба!
Школа, медпункт, усi iншi громадськi будiвлi, як i оселi тихоновичан, опалюються в основному дровами. Запитую у сiльського голови, скiльки дров спалює вiн особисто вдома. Виявляється, кiлька машин на свiй досить великий будинок. Коштує це десь пiвтори тисячi гривень. Недешево, але й вугiлля не дешевше. Та ще й вугiлля, як смiття.
Так де ж газ? Цiла епопея. Я мало не спiткнувся об двi труби, якi заросли травою i тяглися паралельно по центральнiй вулицi. Ще 1993 року Петро Халіман, будучи тодi головою колгоспу, зумiв пiдвести до Тихоновичiв газ вiд Наумiвки (за 12 кiлометрiв). У 1994 роцi пiдключили першi кiлька осель. На тому все й зупинилося. Нема газу в жодному соцiальному об’єктi. Якоїсь допомоги на газифiкацiю селяни так i не дочекалися. В оселi газ доведеться проводити за свiй кошт. Створили кооператив, до кiнця цього року планується пiдключити 30 хат. А соцiальнi об’єкти? Глухо! Перед виборами 2002 року районна рада ухвалила на сесiї рiшення видiлити 90 тисяч гривень на пiдведення газу до школи i медамбулаторiї. Вибори вiдшумiли, а наступного року «видiленi» кошти пустили на газифiкацiю одного з об’єктiв райцентру. Навiть тут «розсортували» людей: у райцентрi — одного сорту, в селi — iншого.
Сiльський мавзолей
У центрi села, як i скрiзь, — обелiск на честь загиблих односельцiв. Сотнi прiзвищ загиблих лише за останню свiтову вiйну. I не тiльки на фронтах, а й розстрiляних фашистами в окупацiю. Село — одне з небагатьох в областi, яке офiцiйно було удостоєне звання партизанського. Але, окрiм звичного для сiл меморiалу, перед обелiском i стелою знаходяться справжнi поховання. I впокоїлися тут в окремих i братських могилах не один десяток людей. Читаю написи. Чимало людей похованi у 20-тi роки ХХ столiття. Виявляється, це сiльськi активiсти радянської влади. На однiй з плит так i написано: вбитий бандитами. А може, то були не бандити? Тихоновчани споконвiку вiдрiзнялися далеко не тихою вдачею. Ще в крiпацькi часи тут спалахували бунти проти панiв. А радянську владу фактично не визнавали аж до 1921-го. Той рiк змучене селянство бiльшовицької iмперiї вiдзначило численними повстаннями проти комунiстичної влади. Ось i у Тихоновичах 1921 року розстрiляли за боротьбу проти радянської влади 18 селян. Звiсно, їх у центрi села не хоронили. Тут iншi жертви тiєї братовбивчої вiйни. А ще — зовсiм дивнi поховання 50-их рокiв. Виявляється, сiльських активiстiв треба було ховати не на кладовищi, серед простих смертних, а прямо на центральнiй вулицi села. «Мода» пройшла чи її прикрили, а дивнi поховання серед вулицi зосталися.
... На прощання один iз селян весело сказав менi: «Ви ж там нiчого поганого у «Сiверщинi» про наше село не пишiть. Бо у нас люди, знаєте, гарячi...» Мовляв, i пику можуть журналiстовi набити, коли щось не так. Не з переляку, а тому що дiйсно симпатичним видалося менi це село, й не пишу нiчого поганого. А назвав деякi проблеми — через вболiвання, аби їх швидше подолати, аби життя селянське було бурхливим завдяки добрим подiям i тихим через відсутність проблем.