Потрапити у рабство просто...

Жителька села Блистова, що на Менщині, Ірина Осипець каже, що на заробітках були раді й простої картоплі поїсти. А її шестирічний синок радіє, що мама повернулася додому.Не отримавши зароблених грошей, без документів раби змушені були тікати, пішки подолавши територією Росії півтисячі кілометрів. А двом їхнім односельчанкам «поталанило» – їх сучасні рабовласники відпустили через місяць, хоча теж нічого не заплатили. Жінки були раді й тому, тільки б скоріше вирватися з нелюдських умов існування й дістатися домівок.

Без роботи і без грошей

Ірина Осипець і досі з жахом згадує ту поїздку до Росії на заробітки, хоча й минуло майже два роки. Гроші їй конче потрібні були, адже самотужки, без чоловіка, виховує малого сина, роботи не має. На той час хоч мати була жива… Тепер же молода жінка та її шестирічний Колька лишилися удвох, і так само не розкошують. Та Ірина ні за що не погодиться ще раз випробувати долю. Краще так, скромно, але вдома.

Розповідає, що заробіток у Росії їй запропонувала одна менянка. Мовляв, вона там була – сподобалось. І робота неважка, і годують добре, і умови життя пристойні. Ірина погодилась. Разом з подругою, братом і ще двома односельцями на початку літа 2008 року вирушили в дорогу.

Спали на підлозі

Завезли їх у Липецьку область, за півтисячі кілометрів від кордону з Україною. Одразу відібрали паспорти. Обіцяли роботу в полі, а насправді примусили носити цеглу, будматеріали, білити, фарбувати. І ця важка праця тривала без відпочинку від зорі до зорі. Їсти давали запарену водою «Мівіну» чи варену картоплю, рідко – юшку з капусти, але без м’яса. Жили невільники гуртом у одній хаті, спали покотом на голій долівці.

Жінки раді були б додому повернутися, та господарі не відпускали. Сказали: ми за власні гроші вам міграційні карти зробили, відробляйте три місяці.

Згодом відправили їх на інші роботи – картоплю у полі перебирати. Там і зовсім несила стало. За місяць такого нелюдського існування жінкам терпець увірвався: давайте документи, поїдемо додому – і край. Працювати більше не будемо!

Господарі не дуже й злякалися, просто не стали годувати навіть баландою. Три дні жінки голодували, тоді їм повернули паспорти. Добиралися заробітчанки до Харкова голодні, бо мали гроші тільки на квитки. А до Чернігова вже їхали на останні копійки, звідти – попутками.

Йшли тиждень

Про чоловіків, які залишилися у Росії, нічого не знали. Мобілками користуватися господарі заборонили, а з власного телефону тільки попервах дозволяли з домом зв’язатися, потім – ні.

Мати одного з чоловіків подала заяву на розшук. П’ять місяців не було звістки про блистівських бранців. А потім… вони повернулися, втікши з полону без документів. До Харкова тиждень йшли пішки, без копійки. Десь на дорозі знайшли ящик рулетів – так і протягли. Кордон уночі переходили стежками, кущами. Вже у Харкові двоє продали мобільні телефони, комусь допомогли автомобіль завантажити. Однак на квитки до Мени грошей не вистачило, поїхали «зайцями» у товарному вагоні.

По заслузі
Ця історія має більш-менш позитивний фінал: гроші за усі поневіряння горе-заробітчанам таки заплатили після втручання правоохоронних органів. Жінкам дали по тисячі гривень, чоловікам – по п’ять. Сміхотворна сума за такі нелюдські умови роботи.

Вербувальників засудили. Поки судова справа не завершена, тож назвати термін покарання ще зарано. Деякі з учасників цієї історії влаштувалися на роботу в Україні. Офіційно і з зарплатою у кілька тисяч гривень.

Ірина Примак, "Наше слово", Менський район

Фото автора