Дивні пригоди на дорозі. Журналістський експеримент

Цей чоловік розповів, що він працює охоронником у Чернігові, і йому частенько доводиться виїжджати на ніч. Але вже з пів восьмої години вечора часто можна і не доїхати до обласного центру. Хоча, як зазначив мешканець Киселівки, автобуси 160-го маршруту повинні їздити аж до 21 години, а то й більше. Він розповів, що нібито водії цих маршруток часто увечері змінюють таблички і курсують на міських маршрутах — їм так вигідніше працювати. А ще зазначив, що за цей маршрут між перевізниками точилася боротьба. І, на його думку, якщо фірма, котра нині обслуговує 160-ий маршрут, безвідповідально ставиться до своїх обов’язків, то нехай працюють інші, які виконуватимуть до своєї роботу як слід.

Редакція спочатку хотіла звернутися до керівництва фірми, яка обслуговує зазначений маршрут. Але потім, зважаючи на територіальну близькість Киселівки від Чернігова (10 км), вирішили провести журналістський експеримент, аби пересвідчитися у достовірності отриманої інформації. І кореспондент газети, коли виїхав на місце, не очікував на події, які справді виникли…

20 січня о 19 годині 30 хвилин підходжу до зупинки у напрямку Чернігова, що в центрі села Киселівка. Бачу: чоловік підсвічує ліхтариком номери маршрутки, яка стояла на зупинці. Цікавлюся: для чого це він робить і чому не заходить до автобуса.
«Бісові водії! — сердиться чоловік. — Під’їхала маршрутка. Як тільки відчинилися дверцята, я зайшов до неї. Але коли хотів віддати 3 грн за проїзд, водій, після хвилинної розмови з кимось по телефону, мені каже: «Почекай 5 хвилин надворі, мені треба гроші перерахувати». Так оце вже точно хвилин 10 стою, а він все рахує. Он бачите, по телефону все розмовляє, а нам на морозі треба стояти».

Пройшло ще 7 хвилин після того, як я підійшов. Нарешті двигун завівся, почав тихесенько від’їжджати. На деяку мить ми спантеличено дивилися на це, але дверцята не відчинилися. Мій «попутник» швидко кинувся до водія, крикнув щось на суто чоловічій мові. Двері відчинилися. Як тільки ми зайшли до салону, від водія почули: «Автобус мій обламався і в Чернігів не їде, а лише до першого перехрестя».

— А що ж нам тепер робити?— залементував подорожній. — Та ти ж пустив би нас всередину, а то залишив на морозі, а сам увесь цей час все одно пальне витрачав. Підвези хоч тепер до першої тролейбусної зупинки.

— Виходьте. Я сказав вам, що в Чернігів не поїду! — відмовив водій. — Інша маршрутка зараз буде їхати, вона вас і забере.
Так і поїхав зовсім порожній «газон» у бік обласного центру. А ми залишилися чекати наступної маршрутки. У цей час до нас підійшли ще двоє чоловіків. Аж ось і з’явився зі сторони Чернігова інший автобус, який об’їхав зворотне коло і попрямував до Березанки. «Ну, нічого, — заспокійливо мовив один із пасажирів, — хвилин за десять він повернеться. То хтось, напевно, попросив далі підвезти, бо зазвичай вони до Березанки у цей час вже не їдуть, хоч і «березанські» автобуси — отут стоять і вичікують ці хвилини».
За 5 хвилин на темно-вечірньому горизонті села з’явився ще один автобус 160-го маршруту і, теж обгинаючи коло розвороту, попрямував у бік Березанки. Пройшло 15 хвилин — автобуси не повертались. У цей час ще одна маршрутка з міста додалася до попередніх — поїхала у той бік, де вже знаходилося дві.

«Мабуть, застрягла у снігу одна, а інші на допомогу їй поїхали», — висунули одну з версій чоловіки.

І тільки тоді всі з надією зітхнули, коли з Березанки з’явилась перша з трьох маршруток. Час: 20 година 15 хвилин. Під’їжджаючи до зупинки, водій чомусь почав не збавляти швидкість, а, навпаки, набирати. Не розуміючи такого маневру водія, чоловіки гуртом вибігли на дорогу і почали махати руками, на що водій дивно зреагував — теж помахав долонею, ніби побажавши: щасливо залишатися і проїхав мимо. А з освітленого салону цієї маршрутки на залишених на дорозі людей дивилися троє пасажирів …
«Ні, ви бачили таке нахабство?! — обурено мовив чоловік, який перший з’явився на цій зупинці. — Оце, якщо буде їхати наступна маршрутка, вийду прямо на проїжджу частину і нікуди не зверну, бо бачу, що ми інакше звідси не виїдемо».
«Як показали подальші події, цей чоловік на сто відсотків мав рацію — як у воду дивився.

Наступна маршрутка, що виїхала з березанського напрямку, доїжджаючи до автобусної зупинки, теж набирала швидкість. І нічого не залишалося чоловікові, який обіцяв вийти прямо на дорогу, це й зробити. Маршрутка різко загальмувала, двері її відчинилися. До салону заскочили перемерзлі люди, але тут же від молодого водія почули таке: «Я в Чернігів не їду! Маршрутка зламалась. Тільки до першого перехрестя можу довезти. Далі — ні».

Переповідати суперечку, яка ледве не призвела до бійки між водієм і розлюченими пасажирами, — не стану. Лише зазначу, що водій вимушений був поїхати тільки після того, як пасажири остаточно відмовилися виходити із салону.

Схоже, водій вникнув у ситуацію, яка сталася, — запитав у пасажирів, чому вони не поїхали на попередній маршрутці. А потім здивовано зреагував: «Дивно, вона повинна була б забрати».
«Так ви самі подзвоніть водієві тієї маршрутки і запитайте, чому він так зробив, ще й нам помахав так ввічливо рукою», — сказав один із пасажирів.

Водій зателефонував своєму колезі і запитав про це. А що той відповів йому — знають лише вони обоє.
Очевидним є те, що на автобусному маршруті № 160 не все гаразд із перевезенням пасажирів. А якщо так — можливо, мав рацію чоловік, що звернувся до редакції і запропонував змінити власника, який би добросовісно виконував покладені на нього відповідні функції з дотриманням усіх вимог щодо перевезення пасажирів.

Зазначу, що всі необхідні дані пасажирів, яким довелося їхати 20 грудня увечері до Чернігова, я, звичайно, переписав, аби у разі потреби вони змогли підтвердити все описане у журналістському експерименті, в результаті якого надані мешканцем Киселівки факти не те що підтвердились, а навіть перебільшують ті, про які редакція була проінформована.

Сергій КОРДИК