Точка відліку. ФОТОзвіт

Зустріч видатного українського письменника Михайла Слабошпицького, який по-новому відкрив Тодося Осьмачку, Петра Яцика, Марію Башкирцеву, з шанувальниками його творчості, які прибули в культурно-мистецький центр «Інтермеццо» (Чернігів, вул. Шевченка, 9) , виявилася цього разу не лише письменницькою. Бо літературознавцю, прозаїку, критику, публіцисту, громадському діячу, а він ще й очолює Лігу українських меценатів і є директором видавництва «Ярославів вал», довелося відповідати на численні запитання різного формату. Але, звичайно, більшість часу було приділено літературі та її ролі в українському суспільстві.

Про мову

— Якось на зустріч з письменниками прийшов Президент України Віктор Ющенко. Замість того, щоб послухати письменників про проблеми, які є не лише у книговидавничій галузі, а й взагалі у суспільстві, він цілу годину розповідав нам – літераторам-мовознавцям про українську мову – як її треба шанувати і любити. Але ж він не фахівець у цьому питанні. Від таких зустрічей одна прикрість.

Взірець літератури

— На різних читацьких конференціях і зустрічах із читачами мене неодмінно запитують: «Хто ваш улюблений письменник?» Це некоректне запитання. У людини, яка багато читає, не може бути естетичної вузькості: ось, мовляв, оце — мій один-єдиний кумир. У різних письменників я знаходжу різні дорогі чи важливі для мене моменти. У різні періоди життя ближчими тобі можуть бути різні письменники…

Хто є ким?

Комічна людина («найвидатніший творець сміху») – Богдан Бенюк, найсмішніші – українські політики.
Найгрубіша людина – «усі ви знаєте, хто це може бути — Я-ч».
Найталановитіша — Бенюк, Хостікоєв, Яцек, Загребельний, Вінграновський, Станкович…
Ворожа для України людина — Д. Табач-к.
Ніде у світі не читають так мало, як в Україні. Прем’єри, віце-прем’єри та інші табачники навіть не розуміють значення української книги і української літератури.

«Я люблю справжню літературу»

— З молодих літераторів позитивно відношуся до творчості Тані Малярчук. Дуже подобається мені «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Самосуд» Анатолія Дімарова, твори Сергія Жадана… Словом, є література, а є і Ірина Карпа… Твори Андрія Куркова відношу до масової літератури… А Олесь Бузина ось таким своїм викривленням та висмикуванням фактів і їх перекручуванням, вже попав в історію. Він зробив теж собі ім’я, хоча і таким чином. І знову ж — тільки ми, українці, дозволяємо собі оте паплюження, до якого вдається Бузина… Чи припустимо, щоб хтось у Грузії до Шота Руставелі ставився так, як у нас Бузина до Тараса Шевченка, або у Польщі — до Адама Міцкевича? Та таких би одразу місцеві патріоти повбивали б… Зі 1800 членів Спілки письменників України 1000 – це не письменники, бо вони не є професіоналами, ремісничими своєї справи.

Прикрість

— Петро Яцик у мене запитав: «Сьогодні українські патріоти розпорошилися по різних гуртках, організаціях, замість того, щоб бути разом і працювати на єдину мету. Що трапилося з патріотами, творчою інтелігенцією?» Така наша дійсність. Українці готові знищити союзника, опонента, сусіда, брата… Україна не секралізувала свою інтелігенцію. Якщо зберуться десь, то перегризуться до сказу… Українці не прощають успіху інших. І ми не усвідомлюємо, що власна агресія, в першу чергу, руйнує самого себе… В нашій державі немає носія авторитету.

Про Майдан

— З Майдану розпочалося справжнє утвердження української нації. У цій ситуації, коли Україна була розшматована навпіл, а політики готові були розтерзати і розстріляти друг друга, Майдан показав шлях, якою дорогою треба йти. Весь світ упевнився, що українці — не сіра маса, а волелюбний народ… Весь світ спостерігав за подіями в Україні… Але після Майдану ті, на кого покладалися великі надії, не змогли згуртувати націю, не використали ситуацію для того, при якій Україна могла б зробити крок вперед. І я впевнений, що керівникам держави вибачили б навіть і непопулярні кроки, якби вони були направлені на користь України і людей. Двоїсте відчуття до Помаранчевої революції… Це — свято, бо у кожного народу є своя точка відліку. Для українців — Майдан. А прикрість — вона у повсякденному житті. Це і повільне впровадження української мови, і деморалізація українського війська, бідність, яка спустошує людину …

Патріотизм

— Ще раніше приїхав в Україну з Вірменії один лікар. Він, мабуть, талановитий у медичній сфері. Колишній Президент Кучма йому і Героя України присвоїв, а цей вірменин тепер вимагає визнати в нашій державі російську мову як державну. Чи не парадокс? Оце якби я поїхав жити до Вірменії і вимагав, щоб друга державна мова була українська чи російська, то щоб зі мною було? Та відразу б зарізали. А у нас все це можна вимагати. А ми, українці, дозволяємо це робити…

Шкільні підручники

— Зі шкільних читанок я би викинув «Харитю», «Ледащицю», «Наймичку»… Тому що ці книжки безпросвітні, вони з малих літ школяра привчають до негативізму. Кривда, безвихідь, глобальні проблеми… Ми вчимо вже цьому дітей змалечку, а їх дитячі і світлі душі треба берегти від паскудного дорослого життя. Цьому вони, на жаль, ще навчаться…

Текст і фото Сергія Кордика